Мене дуже дратує одна тенденція.

Коли люди, які мають відстрочку, можуть дозволити собі концерти, фестивалі, тусовки, публічні заходи, а потім виправдовують це словами: **«Та там було багато військових», «Там збирали донати», «Там були хлопці з фронту».**

І що?

Для дуже багатьох українців війна давно не є фоном для красивих фотографій і вечірніх заходів.

Хтось зараз на фронті. Хтось чекає на чоловіка, сина, батька. Хтось повернувся з війни і не може нормально спати. У когось ПТСР, у когось депресія, у когось життя назавжди розділилося на «до» і «після».

І так, я завжди кажу: **війну треба закінчувати.** Я хочу, щоб люди жили, працювали, зустрічалися, ходили на концерти й будували плани.

Військові теж люди. Вони можуть сміятися, відпочивати, слухати музику, закохуватися і просто хотіти хоча б на кілька годин відчути себе звичайною людиною. Але це не означає, що **цивільне суспільство може використовувати їхню присутність як індульгенцію для власного комфорту.**

Особливо дивно це виглядає тоді, коли **люди, які мають можливість жити відносно безпечно, демонструють у соцмережах своє безтурботне життя, а паралельно говорять про війну лише тоді, коли це допомагає їм виправдати чергову розвагу.**

Іноді складається враження, що **ми живемо в різних Українах.**

В одній - чоловіки бояться вийти на вулицю, сімʼї ночами сидять в укриттях, чекають звісток із фронту, проходять через втрати й травми.

В іншій - вечірки, концерти, красиві фото, відео, келихи, усмішки, а потім: **«Не засуджуйте, там були військові».**

Я не закликаю всіх перестати жити.

Я закликаю **не втрачати відчуття реальності**.

І коли ти маєш можливість просто залишатися вдома, у безпеці, поки інші ризикують життям, - можливо, варто хоча б іноді подумати не про те, **як виправдати своє життя**, а про те, **чому ти досі маєш можливість жити саме так**.