На днях  говорила з родичкою, і вона каже: _«От горе... Втекли з Дніпра в Київ, а тут ще гірша обстановка». _

І починається це «боже-боже, куди бігти й що робити» .. 

Я вже неодноразово їй пояснювала, що ми не тікали. Ми мали плани на переїзд ще до війни,  збиралися й просто втілили те, що задумували. 

Переїхали взагалі не через це. 

Але люди завжди чують тільки те, що хочуть чути, і бачать світ через свою паніку.

Київ херачать сьомий день без перестанку. Відбій на 20–30 хвилин  це база для нас, а коли тиша триває цілі три години  це вже якийсь подарунок долі.

І я зловила себе на тому, як по-різному ми з цим справляємося.

Мене зараз рятує взагалі не телефон. Не нескінченне гортання стрічки в Інсті, не якісь відео й не соцмережі взагалі. 

Мені допомагає тільки **фізична робота руками.**

Помити дзеркало, видраїти душову кабіну, прибрати, розкласти білизну ... тупо **проста домашня рутина. **

Коли ти заземлюєшся через реальні речі, які можеш контролювати прямо зараз.


Я не збираюся складати лапки й зупиняти життя чи роботу. Але писати й виходити на зв'язок хочу тільки тоді, коли **є справжній внутрішній ресурс **

Бо головне зараз  це залишатися людиною, мати змогу тримати власний фокус і триматися за свій спокій. 

Коротше, для мене зараз важливіше помити те дзеркало, а вже потім виходити у світ.. 

_Як ви зараз тримаєтесь? _Неважливо, де ви  в Києві, Дніпрі, Харкові чи в інших містах... 

Що вам зараз допомагає не божеволіти й тримати фокус?