_**«**Пап**, **давай** **продамо** **цей** **будинок** **у** **селі**? **Все** **одно** **ніхто** **не** **хоче** ті **городи**...»**_

Пам'ятаю, як ми з сестрою казали ці слова татові.

Цьому будинку на Житомирщині вже понад 70 років. 

Колись тут жила сім'я мого дідуся , які пережили голодомор, виростили дітей. 

У 57-му році на місці старої хатинки під стріхою вони звели нормальний, цегляний будинок. 

Потім дідусь поїхав працювати в Дніпро, там народився мій тато. А ми з сестрою малими щоліта приїжджали сюди на канікули.

Коли ми підросли та стали МЕГАгородськими... 
яке село? Які городи? Нам нічого того не було треба, _«Все на базарі купимо! А будино  стоїть, травою заростає, давай продавати»._

Тато тоді подивився на нас і сказав фразу, з якої ми з сестрою щиро посміялися:

**«**Ви** **що**? **А** **раптом** **війна**, **і** **нам** **усім** **з** **міста** **доведеться** **сюди** **тікати**?»**

Ми тоді крутили пальчиками і думали: «Пап, ну яка війна? Ти що?»

Минув час. І зараз, коли в Київі не спиш, нормально не функціонуєш, я тікаю саме сюди.

Дві години від міста  і я в абсолютно іншому вимірі. 

**Це місце, яке зараз дає мені крила, натхнення й просто можливість дихати**. 

_Іноді наші батьки знають про це життя набагато більше, ніж нам здається..._