я ніколи не буваю так закохана в Сіверщину — як під час сезону грибів. 

аж настрій перечитати «Грибних справ підмайстру» 

я та людина, яка може зібрати хіба лисички і білі гриби. 

мої батьки — всілякі опеньки, хрящі, підосиновики, смолярки. 

а їхні батьки приносили такі гриби, назв яких вже ніхто не пам’ятає, бо була у кожного своя, не так як їх називає наука. 

і якось так сумно-щемко, що ми усе далі від природи. бо я вже сама по гриби не піду, тільки щоб хтось казав «та, оцей можна». 

в такі моменти все більше хочеться жити десь в хатиночці в лісі та єднатись з природою.