я дочитала **"**[Мене звати Дуся" Єлизавети Бурштин](https://laboratory.ua/products/mene-zvaty-dusya), і під кінець історія мене максимально заплутала, від чого мені потрібно розкласти все в голові по поличкам, але я хочу сказати, що тут дуже класні описи та метафори, тому тримайте підбірку моїх улюблених:


> Прокидатися вдома — найбезпечніше, що є в цьому світі.



> Коли мама їде — це трагедія. Коли мама їде дуже надовго — це трагедія ще більша. Залишитися без мами — залишитися не  дитиною. А бути дитиною так добре, так чудово.



> Будиночок Баби міг би стати прихистком для всіх, хто шукає дім чи принаймні його подобу. У ньому пахло хлібом та зовсім трошки старістю. Але не такою, як у лікарнях. Пахло радісною і спокійною старістю. Підлога скрипіла, і здавалося, що все в цьому домі мало свій звук. І якщо торкнутися будь-чого: шафи, крісла, підвіконня, люстри, - воно заговорить особливою мовою. Може, тому, що речі, як і люди, мають досвід? А той, хто має досвід, має, що сказати.



> Так багато людей було в кімнаті, але ніхто з них не знав, насправді, хто така Дуся. Вона сама не знала цього. Важко перебувати в одній кімнаті з незнайомими людьми. Важко перебувати в одній кімнаті з незнайомою собою.



> Людина дорослішає тоді, коли залишається одна. Тому інколи діти бувають такі дорослі.


від них є ось цей невловиме, щемливе віяння химерності та туги