— Твоя дівчина? — ледве вимовляю я, заправляючи волосся за вухо. — Нам варто було б це заперечити, ні? 
— Ти б воліла, щоб я дозволив йому далі приставати? 
— Ну, — починаю я, швидко кліпаючи. — Ні, звісно. 
— Тоді так. Моя дівчина, — він дивиться на мене скоса, і в його очах є щось більше, ніж просто бажання захистити. Це той самий спалах, який я бачила в його будинку — тріщина у внутрішній стіні, погляд на щось тепліше й небезпечніше під нею. — Принаймні поки ти тут. 
Я кидаю на нього суворий погляд: 
— Про це дізнаються інші. 
— Чудово
— Чудово? — перепитую я, здивована тим, що він наполягає на своєму.

**Мушлі та дайкірі — Шарлотта Меллорі