**Такі історії зазвичай залишають цукор на зубах. Але в цьому немає нічого поганого: ми маємо читати добрі історії, коли навколо так багато зла.**

Чи сподобалась би мені історія, якби вона була трохи жорстокіша, зліша, сюжетноповоротніша? Певно, ні.

Але варто відзначити майстерність Аллена Левай передавати емоції і взагалі розуміння, що ця історія була написана ЩИРО! Без редактора, без маркетингу. Її** «підібрало» видавництво, вона вистрілила! **

**Я люблю такі історії.** Особливо нічого не відбувається, але виявляється у жителів маленького містечка Ґолден таке відбувається! І це класно, можна підглянути за життям інших людей, можна підказати їм як жити далі (_в голові, звичайно, але інколи герої і самі до цього приходять_). І ти дууууже повільно підглядаєш за Еллен, Міннет, Ашером, Сімоном і всіма іншими. Але так само ти і переживаєш за них, смієшся з ними і по-дитячому радієш подарунку, який дарує Тео.
**Але що він дарує насправді?**
Не портрет, який висить у кавʼярні. Не емоції від цього подарунку.
**Він дарує можливість поглянути на себе. Поглянути на себе справжніх. Не те, якими вас бачить світ, бо це ж все субʼєктивно. А як ви самі бачите себе.**

І в цьому трушність цієї історії. 

На клубі обовʼязково обговоримо фінал, бо до нього є достатньо питань. Але якщо говорити в цілісному портреті цієї книги - сподобалось. **Тому що такі історії в саме серденько