Поміж усіх пишних привітань про «символ свободи» і «генетичний код», я ж просто вкотре повторю, як тішить забування російських слів на користь українських.

Бо чи була українська мова першою з дитинства, чи обрана дорослим усвідомленням, вона — рідна. 

Жива і динамічна. Прекрасна у високій поезії чи навіть побутових суперечках. 

Сильна тим, що нею говорять. 
Що її вивчають та навчають дітей.
Що нею сповнений повсякденний простір.  

Тож успіхів усім, хто пише сьогодні Диктант. І натхнення кожному та кожній, хто й далі щодня продовжує відкривати для себе українську мову. 

Бо так. Що більше довкола української, то менше пацаків.