Про Інну та Інну. … Їжджу Містом. Зустрічаюся з людьми. Безумовно, всю сьогоднішню програму ми готували так, аби залишити атмосферу родинного свята, і при цьому уникнути аж надто масових зібрань. Бо ці кляті обстріли не закінчуються. На так званому «Райончику», де вже не залишилося й сліду від колись захаращеної та депресивної місцини, до мене підходить жіночка. Каже: «Здравствуйте, Борис Альбертович. Я — Инна» «Здравствуйте, Инна» «А Вы знаете, что у нас в городе множество детей занимается футболом?» «Конечно знаю» «Нам нужно футбольное поле!» «Извините, Инна. Футбольного поля до конца войны точно не будет. У нас серьезные проблемы с бюджетом» «Что Вы имеете ввиду?» «То, что у нас хотят отнять еще 4 миллиарда гривен реверсной дотации и 4% ПДФО. Поэтому не то что на футбольное поле, а и на первоочередные нужды денег, скорей всего, не будет» «НАМ НУЖНО ФУТБОЛЬНОЕ ПОЛЕ!!! И вообще, мы столько заплатили за парковки, что футбольное поле можно было бы и построить» «Извините, Инна. Я всегда честен с горожанами. Не будет Вам футбольного поля. Я всегда обещаю то, что могу выполнить. Что не могу — не обещаю» Образилася. … Інні до ср@ки, що ми маємо катастрофічну ситуацію з бюджетом. Що попереду у Міста опалювальний сезон і основне зараз — забезпечити в оселях людей водопостачання та тепло. Бо всі розуміють, росія і далі нас обстрілюватиме. Інні до ср@ки, що у нас величезні проблеми з демографією. Дітей стає все менше, і зараз ми думаємо закривати деякі садочки та школи. Або ж збільшувати класи. Бо далі тягнути освітню систему, вибудувану ще за радянських часів, стає вже просто неможливо! Інна не замислюється над тим, як щодня пацаки «вибивають» нам склади з їжею та ліками, АЗС та решту систем життєзабезпечення. Інні до ср@ки… Вона просто хоче футбольне поле. … Їду далі. Уже в іншому сквері зустрічаю дівчинку, яка попри весь навколишній гамір зосереджено щось малює. «Добрий день. Я — Інна» «Добрий день, Інно. Це часом не у Вас сьогодні день народження?» Мовчить. Дістаю планшет в подарунок. Мовчить. Починає плакати. Підходить мати Інни. «Здравствуйте, Борис Альбертович. Мы из Константиновки. Наконец-то я увидела Вас вживую. Теперь моё сердце спокойно. Такого подарка мы не ожидали». … Ці історії невигадані. Просто збіг обставин. Одній Інні конче потрібне футбольне поле. Інша Інна просто давно мріяла про власний планшет. … На жаль, я не можу зробити всіх щасливими. Свій хрест я несу вже майже 12 років. Із них фактично половину — під час повномасштабної війни. Може це й не хрест. А лише велика каменюка відповідальності, котру я, наче той Сізіф, змушений перти вгору. Навіть якщо вона періодично намагається мене розчавити. Я знаю стільки, що пересічним людям не розповісти й половини. І цей тягар не дає мені спати вночі. Але кожного разу, коли я виходжу до вас, своїх земляків, мені потрібно усміхатися… … Тож, коли вчергове ви зустрінете мене десь у Місті, будь ласка, не просіть у мене нічого. Аби я не відмовляв і не ображав вас. Мене можна любити чи не любити. Утім я завжди з вами відвертий. І я просто далі роблю все можливе й неможливе, аби наше Місто встояло… Ще раз зі Святом!