Я чомусь очікувала від цієї книжки більше антиутопічності. Все-таки це світ, де через прокляття перестали народжуватися дочки! Але виявилося, що це фентезі, яке читається як стародавня легенда.

[#прочитала](?q=%23%D0%BF%D1%80%D0%BE%D1%87%D0%B8%D1%82%D0%B0%D0%BB%D0%B0)** «Перша дівчинка» Емі Гармон**


Я слухала у Лібраріус, тому втягнутися в цей зовсім неочікуваний для мене вайб було легше, хоч і не швидко. Чимось [нагадало «Зачаровану річку»](https://t.me/call_me_booklover/5178)— теж було відчуття, що поринаєш у якусь давню оповідь.

**За основу Гармон взяла скандинавську міфологію**, зокрема популярність Тора настільки її заінтригувала, що вона пішла досліджувати міфи, з яких походить цей образ.

Початок тут похмурий: жінка помирає під час пологів і з останнім подихом проголошує прокляття. Гармон детально описує все, що відбувається, багато болю і багато крові. 

Місцями були мурашки по тілу, декілька разів хотілося викинути книжку. 

Але поруч із цим — Дагмар, у якого на руках залишається маленький Бер. І так само докладно описане його батьківство: безсонні ночі, коли дитину неможливо випустити з рук, постійний страх за життя хлопчика. Стільки труднощів, але скільки ж теплоти в тому, як він ростить цього хлопчика 

**Тому книжка зрештою мене зігріла. **Гармон особливо вміло це робить. Якщо читали інші її історії, то, мабуть, розумієте, про що я.

_«Я не хочу писати про темряву. Я хочу писати про світло»._

Але найбільше я прив’язалася до персонажів. У Гармон вони всі неймовірні. Але є в мене й улюблениця! Примара — яка ж це героїня, от повірте  Така складна доля, з якої вона змогла виплести справді гідний шлях.

І ще: це дилогія, але історія першого тому завершена, а друга частина вже про інших персонажів, я за неї поки не бралася.