Харизматична головна героїня та... ото й усе, на жаль. 

**"Ґлорі Б. і свята Луїзіана" Даніель Арсено**
Жорж, 2026, 280 стор. 


 Ґлорі — **темношкіра жінка за 60, яку покинув чоловік** заради — як вона впевнена — "пружних сідниць молодухи", тому вона потопає в накопиченні сміття, сварках із майже усіма мешканцями містечка, війні із сестрою, з якою вони не поділили будинок покійної матері, та намагається заробити на ставках. Щоправда, **не як гравець, а як букмекерка. **

 А ще до неї приїздить** донька, яка теж переживає не найкращі часи** (_бо отримала документи на розлучення із своїм багатим чоловіком, бо під час останньої справи стрибала в гречку — аж гай шумів — із партнером по фірмі_), і знаходять мертвою найкращу подругу, яка, як кажуть поліцейські, здійснила суїцід, в що Ґлорі не вірить. По-перше, тому що та була чорницею , а по-друге — збиралася навесні у Париж. "Ну яка нормальна людина помирає ДО того, як побачить Париж?", думає Ґлорі і починає двіж. 

 Разом із донькою, яка вирішила залишитися й допомогти матері, ковиряють ту ситуацію, ходять розмовляти то з тими, то з сими, трішки маніпулюють, шантажують, вистежують та обманюють, аби **дізнатися, що насправді сталося із подругою**. В процесі того всього донька не забарилася опинитися у ліжку ще й поліцейського, бо колись вони пішли разом на випускний, і хоча зараз він одружений на доньці місцевого олігарха, має двох донечок і не збирається, звісно, розлучатися, всі ці роки кохав тільки її, а от дивись, який я бомбезний мисливський будиночок купив, дружина таке не любить, тож її тут не буде. 

 Госпадє дапамажі.

Коротше, якщо все це розкласти на послідовні сцени, то **граційної системи там нема**, дві жіночки — кожна із своїм ворохом скелетів в усіх шухлядках — шарахаються від одного NPC до іншого, аби зрештою в кінці абсолютно випадково випасти на злочинця. 

 З-за того, що **стрункої логіки в діях немає**, то на читача послідовно-паралельно виплигує цілий вінегрет всього, що автор вважає цікаво-пригодницьким: підпільні бої собак, наркотрафік, пастир із мільйоном доларів, старі злочинці, молоді кримінальними, вуду, бездушні корпорації, що ведуть закулісні ігріща на винищення всього людства (_це ж так логічно, блін, для великого бізнесу — знищувати тих, хто приносить тобі дохід, ага_), ну або якщо не вийде всього, то хоча б тільки **темношкірих — все одно "їх ніхто не рахує"**.

 Госпадє дапамажі-2. 

 Однак хочу відмітити, що от саме підсвітка теми щодо й **досі** (_блядь, 21 сторіччя на дворі, коли це закінчиться нарешті вже???_) жахливого ставлення до темношкірих людей додала книзі одну зірочку, бо так би було б дві, не більше. 

До речі, **характер самої Ґлорі** теж постійно шарахається від лютої набожності до постулатів "_та на ті церковні збори вона ходила чисто від скуки_", що також не додавав цілісності твору. 

 Зрештою, якби не харизма ГГ (_можливо, в тому числі оці шарахання з полюса на полюс теж додали барв_), то я б навіть не дочитувала. В кінці книги є початок наступної історії про Ґлорі, але я навіть не відкривала. 

 **Вердикт: читати можна, а можна й не читати.**