В принципі, я сама винна, що продовжила читати книгу після вже першого прояву великої обізнаності автора в людській біології. 

**"ПТАШИНИЙ КОРОБ" Джош Малерман**
Лабораторія, 2025, 288 стор. 


 Знаєте, за що я в тому числі **люблю "Дорогу" Маккарті**? За `реалістичну` передачу світу, що зазнав катастрофи, та `реалістичне` зображення людей в цьому новому світі. Вгадайте, чого не сталося в "Пташиному коробі"? 

 В світі почали траплятися жахливі випадки: люди вбивають своїх дітей і самовбиваються потім. Або просто самовбиваються. Бо назовні поселилося щось, що зводить з розуму своїм виглядом. Групка людей — в тому числі головна героїня, яка вагітна, — ховаються в будинку, завішують всі вікна і чекають, коли це закінчиться. Інколи до них приходять інші люди: спочатку ще одна вагітна на ТОЧНО ТАКОМУ ж терміні, як і ГГ (_вірогідність встала і вишла з чату_), а потім дивне тіло із власною філософією на всі ці події. 

 І вони `виживають`. Телефонують на всі номери, лишають повідомлення в надії, що хтось вижив ще окрім них. Ходять всліпу до колодяза за водою та рахують консерви в погрібі. **Регулярно й постійно рахують, рахують, рахують**, невмолимо спостерігаючи їхній кінець, що наближається вже от-от.

 Потім звісно що стається біда, **всі гинуть** (_бо в процесі підрахунку консерв в погребі вони в упор, блд, протягом півроку не бачили, що там ховається дорослий мужик, ага_) і... вона лишається сама із двома новонародженими в світі, де не можна дивитися на щось. І вона виживає ще 4 (прописом: чотири) роки в цьому будинку, виховуючи з дітей суперменів-нінзя, які по звуку здатні визначити все, що відбувається навколо. 

 Нагадую: **без їжи, без виходів на сонячне світло, без інших зовнішніх стимуляторів для розвитку**. Тупо в будинку на кілька кімнат. От просто тому, що вона така молодець, ага. 

 На фразі _"минули роки відтоді, як Хлопчику востаннє не вдалося розрізнити звук" _я думала, що уїбу тою книжкою стінку. Які, нахуй, роки, йому всього 4 (чотири, мать твою!), він, блд, знає будинок і вихід до колодязя, ВСЕ! Він тобі в один рік розлогими реченнями розказував, що то за звуки, чи що? 

 Коротше, як ви розумієте, **мені не сподобалося. **

 Абсолютна несбалансованість між тим, як вони півроку тряслися над тими консервами, яких лишалося на кілька тижнів, і тим, як "пройшло 4 роки". Як?  Меджік!  

 То тварини теж реагують на цих невідомих істот і самовбиваються (до речі — як? підвищеним тиском?), то на неї нападають вовки (!), поки вона пливе (!) човном (!) по річці (згодна, тут прекрасно все). 

 Ну і звісно же абсолютно вічні інженерні конструкції, працюючі гідроелектростанції (без людей, роками), акумулятори, які так само роками дають змогу прокручувати аудіозапис над річкою кожні півгодини (_не вистачає тільки марки цього перпетум мобілє — нам в блекаути не помішав би такий акум-другий_). 

 Ну і **куди ж без хепіенду**: в кінці її зустрічає колонія із більш, ніж сотні людей, які благополучно живуть, ростять курей, культивують овочі в якомусь бункері під колись школою для людей із порушеннями зору. Алілуйя! 

 Щиро [#Дафа_не_радить](?q=%23%D0%94%D0%B0%D1%84%D0%B0_%D0%BD%D0%B5_%D1%80%D0%B0%D0%B4%D0%B8%D1%82%D1%8C). Не знаю, що там із фільмом з Сандрою Буллок, може й гляну колись, але **книжка мене дратувала неймовірно.**