**Колеги, в яких не вийшло реалізувати себе**

Напевно, цю тему треба починати з університетських років. Ну щоб зрозуміти, хто та навіщо поступав у ці наші медичні богодільні та шараги.

Реально на курсі було немало інтелектуальних людей з мізками, які завдяки своїм знанням, в принципі, вступили на бюджет, але, як варіант, не за власною волею або через різку втрату інтересу повністю чи частково забили на навчання та вилітали на різних курсах.

Ну а хтось із них залишився, довчився, як зміг, та продовжує працювати в професії, яку ненавидить досі. Я вже мовчу про саму спеціальність.

А скількох загубило «вільне» студентське життя, де перші сигарки, трава та дешевий коньяк з АТБ із гулянками далеко від рідної домівки стали щоденним постоя́нством у гуртожитках?

Ну і через деякий час — втрата сенсу бути студентом та мотивації до навчання.
І повірте, частина з них також довчилася та працює.Не те щоб я не бухав по вихідних. Але поняття _da tales doses_ ніхто не відміняв — всьому свій час: для відпочинку, гулянок та навчання.

А творчо талановиті?

Ті, хто мав великий талант до малювання, комедії, музики та вокалу. Все своє студентське життя вони реалізовували себе в універі не як майбутні лікарі. З нетерпінням чекали якихось свят в актовому залі, щоб там проявити себе.

Ось вступ на інтернатуру. 

Початок другого семестру шостого курсу, а пів курсу не знає, яку спеціальність хоче мати.
Ну 4-й, край – 5-й курс — не знаєш. Але не шостий же.І тут проблема не в тому, що в моєму році розподіл бюджету був за гарант-листами чи за направленням з універу, а контрактник міг усе обирати сам.

Хоча для багатьох це також стало фактором невизначеності.
Але навіть тоді я знав: якщо нічого не вийде з гарант-листом – розподілюсь у якусь жопу світу, але хірургом. А якщо не вийде на хірурга — перевчусь заново.
Багато років?
Так.Але тоді в мене була мотивація отримати те, що я хотів.

**Інтернатура.**

Я приведу приклад.
На моєму році на постійній основі залишалися чергувати у хірургічному відділенні в певні дні лише 2–3 інтерни з 14!
Усі інші забивали великий болт — просто приходили вдень, пописали щоденники, на одній операції гачки потримали — і додомку.І це на **ПЕРШОМУ році інтернатури.** Ще не «діди». Я мовчу про другий та третій рік 

**Вже лікарі.**
А ось тут багато хто починає роздуплятися та хоче вчепитися за гарне місце. Або хоча б за будь-яке місце роботи.
Вже й в операційну цікаво ходити.
І в приватній прийоми хочеться вести.
І вторинну спеціалізацію хочеться отримати.
А знаєте, чому роздупляються? А тому що з’являється відповідальність.
Тому що печатки та підписи вже ставлять свої.
Тому що потрібно годувати свою сім’ю.
Тому що соромно перед колегами бути некваліфікованим. 

Але буває вже пізно.
Бо ті, хто вкалував із першого курсу й до інтернатури включно та продовжує ставити собі цілі й задачі кожного дня, вже будучи лікарями, давно зайняли свою нішу. І вони не дуже хочуть пускати туди тих, хто 6–9 років не міг визначитися.

І я зараз не про гроші.
Хоча гроші теж приходять. Вони приходять за роки, які ти вклав у себе.


Звісно, важливий момент — не тільки велике прагнення, а й можливості для розвитку в місці, де ти працюєш.
Когось із молодих деякі «спеціалісти» та керівники роками не підпускають до операційного столу, вставляють палки в колеса, скидають усе можливе гімно, аби тільки ти утихомирив свій запал.

Ми таке вже обговорювали.
Такі умови праці та таких «керівників» треба слати куди подалі та змінювати місце роботи

Але багато хто ризикне?
Можливо, той, хто не ризикнув, поховає свої амбіції назавжди — і через 5 років буде сидіти на тому ж місці та розповідати, як колись хотів стати крутим спеціалістом.

Не всі зобов’язані бути топовими лікарями. Не всі взагалі повинні залишатися в медицині. Але якщо 10 років не знаєш, чого хочеш, — не дивуйся, що хтось за цей час уже став тим, ким хотів бути.

Не можна роками стояти на старті, а потім за один сезон наздогнати тих, хто весь цей час біг.