**Автентичність — це не рекламний прикметник. Її потрібно доводити атрибуцією джерел, документуванням походження й авторства кожного рішення, дослідженням і зрозумілим поясненням.**

А не просто ставлячи "цитати Нарбута" на стаканчиках. Їх подано в лапках, але без джерел. Довше висловлювання про "**необхідність пам’ятати історію свого народу й знати, хто ти",** зафіксував **учень Нарбута Роберт Лісовський.** Чому не назвати **самого Лісовського** — важливого українського графіка та представника нарбутівської школи? **Проєкт міг би відкрити цю школу й показати інших її учасників**, а не розрізати записані ними спогади на слогани.

Ластівки на мерчі справді Нарбутові — з обкладинки журналу "Мистецтво" №1 за 1920 рік. Але в оригіналі птахи працюють у композиції: утворюють рухоме коло довкола піднятої руки, взаємодіють із сонцем, рослинами, геометричними формами й ритмом цілого. **Самі по собі вони читаються радше як "Боривітер" Алли Горської та команди шістдесятників, і це проблема**, що зі спадщиною слід працювати так, аби вона впізнавалась, а не була відірвана від тла. Я не проти популяризації Нарбута й не вважаю, що культурна спадщина повинна залишатися лише в музеях та архівах, боронь Боже. Навпаки. Але** винести спадщину в повсякденність — ще не означає допомогти її зрозуміти.**

**Як проєкт про Нарбута допомагає збирати кошти на музей — ми розуміємо. А що Сільпо додає до нашого розуміння Георгія Нарбута, крім нової кількості речей із його ім’ям? **

Бо наразі **Нарбут дедалі частіше працює не як предмет дослідження, а як подорожник української ідентичності: **коли комерційному проєкту потрібно швидко надати українськості й культурної ваги, до нього прикладають Нарбута.

ДИСКЛЕЙМЕР

Я не проти нікого: КTF, Сільпо, Гуні, Нарбута, навіть Лупи Грабуздова : нехай живуть і процвітають, нехай їхня спадщина живе тисячу літ. Я критикую метод оформлення, щоб він не був брендом заради бренду.

А ви що думаєте?