Бажання партії війни віднести людей миру до партії капітуляції зрозуміле. Адже для тих, хто сидить на теплих бронях, комісований через сліпоту та має непоганий дохід від війни, капітуляція – це все, що не вічна війна. Але зараз ви дискутуєте не зі мною, ви відповідаєте українцям, простим людям, які прагнуть миру. І вони не капітулянти.

Люди миру розглядають перемовини як спосіб захисту національних інтересів і завершення війни політико-дипломатичним шляхом.
Партія капітулянтів захищає чужий інтерес. До речі, вони також пропонують відмовитися від перемовин і просто пристати на умови ультиматуму. 
 
Зі свого боку (адже можу говорити лише за себе) я категорично не підтримую, не підтримував і не буду підтримувати капітуляцію. Своїми справами. Із самого початку я роблю все можливе та неможливе, аби наповнити державний бюджет, профінансувати потреби армії, зміцнити гривню.

І переконаний у тому, що перемовини – це не капітуляція, адже капітуляція – це те, що відбувається без перемовин.
І сталий мир за умови збереження незалежності і людей – це не капітуляція, це перемога. Яка буде розвинутою тоді, коли ми відновимося економічно, станемо членами ЄС і обовʼязково повернемо своє собі.

І я умисно уникаю суперечок навколо остаточних параметрів угоди. Умови – предмет перемовин. Кожен пункт має свою ціну, і щодо нього повинна вестися жорстка дискусія. Так може виникнути компроміс, а не «капітуляція». 

Ба більше, я виступаю за те, щоб досягнуті переговорною групою домовленості були затверджені народом на референдумі. Погодити або ні. А чиновники та посадові особи мають це рішення виконати.

А витісняти з інформаційного порядку денного питання миру криками і ярликами, хейтячи протилежну думку, – політична технологія. Теоретично зручна, але для демократії неприйнятна, для суспільства неефективна, а для країни згубна.