Трохи про торги, ст. 109 ЖК, і неможливість виселення

[Рішення ЄСПЛ в справі «SYTNYK v. UKRAINE» від 03.09.2026 (заява 47789/18) (продовження](https://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-252031))

32. Щодо законності Суд зазначає, що, ініціювавши провадження щодо виселення, заявник посилався на положення Цивільного кодексу. Суди нижчих інстанцій повністю погодилися з його доводами та задовольнили його позовні вимоги. Проте Верховний Суд зосередився на Житловому кодексі та ухвалив рішення не на користь заявника. **У його рішенні не було надано жодних пояснень щодо того, чому він не досліджував позов заявника у світлі положень Цивільного кодексу, на які заявник чітко та послідовно посилався. **Також не було згадки про те, чи слід вважати один із цих кодексів lex specialis щодо іншого, чи чому він є непридатним з якихось причин (див. рішення у справі «Білявська проти України» (Bilyavska v. Ukraine), № 84568/17, § 40, від 27 березня 2025 року). У цьому контексті Суд зазначає про посилання Уряду на рішення Великої Палати Верховного Суду, яке стосувалося цього питання та ухвалене на користь пріоритетності Житлового кодексу, але зауважує, що це рішення було ухвалене через кілька місяців після рішення у справі заявника. Крім того, незрозуміло, чи дотримувалися висновки Великої Палати пізніше, враховуючи те, що у справі «Білявська» Суду було надано рішення Верховного Суду від 16 грудня 2020 року (справа № 182/7347/186), в якому зазначалося, хоча й за трохи інших обставин, що застосування положень Житлового кодексу 1983 року до регулювання житлових відносин «не відповідає сучасним реаліям і поточним суспільним відносинам» і що Цивільний кодекс як більш сучасний кодифікований акт законодавства повинен застосовуватися (див. рішення у справі «Білявська», зазначене вище, §§ 21 та 47).

33. Суд також не може не зазначити, так само як він уже робив це у справі «Білявська» (там само, § 47), що Житловий кодекс (зокрема стаття 109 цього Кодексу, як вона була застосована у справі заявника) був прийнятий у 1983 році, коли Україна входила до складу Радянського Союзу і перебувала під політичним та соціальним режимом, який не визнавав право на мирне володіння своїм майном як таке, що захищається Конвенцією. Протягом більшої частини історії Радянського Союзу житло надавалося особам державними органами з малою увагою до прав приватної власності. **У цьому зв'язку також не можна не помітити, що стаття 109 міститься в розділі Кодексу під назвою «Право користування житловими приміщеннями в будинках державного та громадського житлового фонду». Не було надано жодних пояснень щодо того, як це застосовувалося до справи заявника, яка стосувалася приватної власності**.

34. Підсумовуючи, Суд має серйозні сумніви щодо законності оскаржуваного втручання.

35. Щодо легітимної мети та пропорційності, Суд вважає, що ці два питання тісно пов'язані між собою. Він зазначає, що у світлі тлумачення, наданого Верховним Судом у справі заявника, заявник фактично був змушений утримувати третіх осіб у своїй квартирі, якщо їм не було надано альтернативного житла. Суд вбачає елемент балансування двох прав — права заявника на безперешкодне користування своїм майном та права мешканців квартири мати дах над головою. Суд визнає, що це також підпадає під поняття захисту «прав інших осіб», передбаченого другим абзацом статті 1 Протоколу № 1, і загалом відповідає інтересам суспільства. У цьому контексті Суд уже встановив, що межа розсуду, якою володіє законодавець упроваджуючи соціальну та економічну політику, зокрема для усунення соціальної несправедливості в житловій сфері, має бути широкою, і він поважатиме оцінку законодавця щодо того, що є «в інтересах суспільства», якщо тільки така оцінка не є явно безпідставною або не покладає на власника майна непропорційний тягар.