Німецька газета ZEIT [поговорила](https://www.zeit.de/2026/36/deserteure-ukraine-deutschland-bundeswehr-asyl/komplettansicht) з десятьма українськими новобранцями, які цього року втекли щонайменше з двох німецьких полігонів. Для батьківщини ці чоловіки тепер дезертири, і їм загрожує до дванадцяти років ув'язнення. 

Один з таких – **Володимир** **Шульгін** – каже, що хотів урятувати своє життя
_
____ Оборонна війна проти Росії — правильна,_ — вважає він. І все ж сумління його не мучить через те, що він у Німеччині, а замість нього воюють інші.

У мирний час Шульгін був піаністом. Писав вірші й вів дискусійні гуртки про Біблію. Бійцем він ніколи не був, каже він, ні фізично, ні за характером. Жодного разу в житті не бився.

Наразі він з родиною живе в притулку для біженців.
_
 ____Я була щаслива, коли дізналася про Володимирову втечу. Бог урятував мого чоловіка, _— каже його дружина Ганна

Вони розповідають, як в Україні жили в постійному страху, що Володимира одного дня мобілізують. Тому Шульгін робив усе, щоб уникнути армії. Покинув роботу вчителя фортепіано — дорога до учнів стала для нього небезпечною. Виходив з дому все рідше. Доглядав дітей, а гроші заробляла дружина: прибирала або розвозила замовлення з ресторанів.

І все ж наприкінці січня в Дніпрі подружжя зупинили на вулиці працівники ТЦК. Є відео, як четверо чоловіків затягують Шульгіна до білого фургона.

У перші два роки європейської навчальної програми Україна відправляла до Німеччини переважно досвідчених і вмотивованих військових. Вони опановували зенітну установку Gepard, гаубицю PzH 2000 чи систему ППО IRIS-T. Але позаторік Україна почала посилати на базову підготовку в Німеччину й новачків — таких, як Володимир Шульгін.

Підготовка Шульгіна на полігоні в Альтенграбові почалася приблизно через десять днів після мобілізації. Про втечу він тоді ще не думав.
_
____ Німецькі військові ставилися до нас сердечно. Житло було чисте, їжа смачна, тож я хотів вчитися, _— каже він

Полігон розташований біля заміської дороги. Від дороги його відділяє сітчастий паркан заввишки близько 1,75 метра з колючим дротом. Звідти видно зелені контейнери, у яких українці мешкають під час навчання. У кожному контейнері є кондиціонер, у  кімнаті живуть по троє. Поруч стоїть павільйон, де рекрути збираються після занять, грають у настільний теніс чи на PlayStation. 

Новобранцями командують українські офіцери. Українські ж військові поліцейські стежать, щоб ніхто не втік.

Ще дорогою до Німеччини Шульгін застудився. За кілька днів піднялася температура. На ранковому шикуванні йому запаморочилося. Коли він попросив дозволу не йти з усіма на сніданок, український сержант ударив його в груди. Шульгін упав, а за покарання мусив зробити 50 присідань. Пізніше він знепритомнів у їдальні.

Двоє новобранців з його підрозділу підтверджують цю розповідь. 

Після того як Шульгін попросив у лікаря на базі жарознижувальні ліки й розповів про удар, українські офіцери про це дізналися і розлютилися. Один із них нібито пригрозив, що після повернення в Україну «закопає його в ямі й запише зниклим безвісти». Пізніше він знову звернувся до лікаря на базі, і той направив його до берлінської клініки «Шаріте». Після двох тижнів у лікарні Шульгін узяв свій армійський рюкзак і пішов.

Скільки українських військових дезертирували під час навчання в Німеччині, німецька влада не повідомляє. Але тільки в Саксонії-Ангальт, де мали навчатися більшість українських співрозмовників ZEIT, за даними тамтешнього МВС, наразі відомо близько 80 випадків. По всій Німеччині їх, імовірно, кілька сотень.

 В українських дезертирів, з якими розмовляла ZEIT, дуже різні мотиви. Для одного вирішальними стали знущання командирів. Двоє хотіли дістатися до родин у ЄС. Ще один відбув 15-річний строк за вбивство й побачив у втечі шанс почати нове життя. Один чоловік розповідає, що одразу планував утечу в Німеччині, а його друг, який дезертирував раніше, чекав на автомобілі неподалік полігона.