**Весь день болить. От вийшов текст. **

Незалежність = це імена. І одне з цих імен - найважливіше особисто для мене. Це ім'я - Тарас Дутчак. Мій тато. Мій найкращий друг. Людина, яку я більше ніколи не зможу обійняти. І від цього усвідомлення я хочу вити вовком кожного 24 серпня. І в кожен інший рандомний день. 

В науці є поняття незворотності. Є процеси, після яких система вже ніколи не повертається в свій попередній стан.


> Моє життя має таку точку.


До неї я знала, що таке незалежність, з книжок, новин, історії, прапорів і дат. Після неї я знаю, скільки вона важить. Вона важить стільки, скільки важить відсутність людини за столом. Стільки, скільки важить номер телефону, на який більше немає сенсу дзвонити. Стільки, скільки важить памʼять тіла про обійми, яких більше не буде.

Кажуть, час іде вперед. Деякі розумні люди називають це стрілою часу = тобто минуле відокремлюється від майбутнього незворотністю процесів. Але є речі, для яких мій час не працює правильно. Ауч, як же це болить. 

**26 січня 2023 року тато написав:**


> «Завтра знову першими зустрінемо його в нашій країні 🇺🇦».


**Він говорив про сонце.**

Тепер я дивлюся на ці слова і думаю про те, що є люди, які одного дня перестають зустрічати ранки. Щоб їх продовжували зустрічати інші. Тому, в мене не буває дня без думки про незалежність. Не тому, що я дуже патріотично навчила себе про неї думати. А тому, що для мене незалежність вже давно перестала бути абстракцією.


> Вона має голос.
> Обличчя.
> Сміх.
> Любов.
> Руки, які мене обіймали.
> Вона має імʼя.
> Тарас Дутчак.


І це, мабуть, найболючіше знання, яке дала мені ця війна: за великими словами завжди стоять конкретні люди. І коли ми говоримо «незалежність», ми насправді вимовляємо їхні імена.