**Я люблю книги, в яких природа — не просто декорація, а майже окремий герой.**

Коли її сила, краса й непередбачуваність стають частиною історії, впливають на героїв, випробовують їх і змушують змінюватися.

Саме такою для мене стала книга Чарльза Мартіна **«Гора між нами»**.

Це історія про виживання, силу духу, довіру й кохання, яка починається з випадкового знайомства.

Бен і Ешлі випадково знайомляться в аеропорту. Через негоду їхній рейс скасовують, і вони вирішують разом летіти невеликим приватним літаком.

Але літак зазнає аварії посеред засніжених гір.

Пілот гине. Бен та Ешлі залишаються самі — далеко від людей, без зв’язку, із травмами й майже без шансів на швидку допомогу.

Їм залишається лише одне — вижити й знайти шлях назад.

Але чим довше вони залишаються серед цих гір, тим більше розуміють, що ця подорож змінює їх набагато сильніше, ніж вони могли уявити.

У цій історії гори — не просто місце дії. Вони постійно випробовують героїв, диктують їм свої правила й стають частиною їхнього шляху.

 До речі, у цього роману є екранізація — фільм 2017 року з Кейт Вінслет та Ідрісом Ельбою у головних ролях. На мій погляд, фільм досить сильно відрізняється від книги, але йому вдалося передати те, що мені особливо сподобалося в цій історії, — відчуття величезних, майже безмежних гір, які своєю красою захоплюють, а своєю силою нагадують людині, наскільки вона беззахисна перед природою.

І ось ці гори залишилися зі мною.

Як колись вони надихнули Чарльза Мартіна на написання цієї історії, так мене — взяти до рук пензель і намалювати **свої гори**.

Я щойно закінчила картину після довгої перерви й знову спіймала себе на думці: **яку ж силу мають книги.**

Іноді ти просто читаєш історію, а потім раптом сам хочеш щось створити. Намалювати. Написати. Послухати певну музику. Кудись поїхати. Побачити те, про що щойно читав.

Мабуть, у цьому і є одна з найкращих речей у книгах — вони не закінчуються на останній сторінці. Щось із них залишається з нами й продовжує жити вже в нашому власному житті.

**І ось такими вийшли мої гори… 

**P.S.** А малювати мене колись надихнув тато. Він малював олійними фарбами, а я більше спостерігала за ним. І вже в дорослому віці спогади про той час — запах олійних фарб, лляної олії й тата, вимазаного фарбою, — раптом повернулися й пробудили в мені бажання теж малювати.

Тому тепер, коли приходить натхнення, я просто беру до рук пензель і малюю. Без правил, без претензій на професіоналізм — просто тому, що хочеться. 

Тож художники, не судіть суворо любителя. 

**А вас коли-небудь книга надихала щось створити? 

** [Книги українською](http://t.me/knizhkyua) **| **[Наш чат](https://t.me/+D0SluTA_zjhlMmUy)