Сьогодні в нашому книжковому клубі нарешті відбулася зустріч із **«Човнами» Володимира Станчишина.**

Чому нарешті? Бо в липні ми не зустрічалися, тож цю книжку читали аж два місяці. 

За цей час, зізнаюся, вже встигли її трохи підзабути 

Ми побачили «Човни» дуже по-різному. Оцінки були від 3,5 до 5, а середній бал — **4,2**.

Цікаво, що щодо головного ми майже одразу зійшлися: книга потрібна, бо **важливо свідчити.** Зберігати те, що відбувається з нами зараз: події, емоції, спогади, відчуття. Фіксувати цей досвід для тих, хто житиме після нас.

А от форма сподобалася не всім. Комусь як художня книга «Човни» здалися недостатньо захопливими. Багато чого залишилось незрозумілим.

Зате всі погодилися, що це радше **психотерапевтичний роман, трохи в дусі Ялома**, ніж класична художня проза.

Багато говорили вже не тільки про книгу, а й про власний досвід. Про те, **в якому човні зараз кожен із нас**. Про війну, Україну, втрати, вибір і те, як кожен проживає цей час 

Нам не вистачило в книзі окремої **історії про людину, яка пожила за кордоном, а потім повернулася.**
Бо в нашому клубі більшість виїжджали, жили в різних країнах, але зрештою всі обрали повернутися в Україну. І ніхто про це не шкодує. Тож мене попросили **передати автору ідею написати продовження **з такими історіями 

Говорили багато. І про книгу, і про себе, і про дуже болюче, війну та Україну. Але, як завжди в нашому клубі, — **тепло** 

А потім сталося щось дуже приємне. Я нікого не просила писати відгуки, але після зустрічі в нашому чаті учасники самі почали ділитися своїми враженнями. І я вирішила поділитися ними й з вами 

Радію! Мені все це теж дуже подобається і дає ресурс. Тож ходить на клуби (не обов’язково на наш). Це класно