Вісенте Бласко Ібаньєс «[Чотири вершники Апокаліпсиса](https://apriori-publishing.com/product/cotiri-versniki-apokalipsisa)», видавництво Апріорі 

**Це було дуже-дуже сильно! **Навіть не очікувала, що роман настільки мене захопить. Книга читалася буквально на одному диханні, хоча описані важкі події.

Цінно, що роман написаний під час Першої світової війни, в Парижі 

"Іспанський письменник Вісенте Бласко Ібаньєс, найбільше відомий у нас за твором «Кров і пісок», а також його голлівудською екранізацією, під час Першої світової жив у Парижі й там написав свій роман, що став усесвітньо відомим. Уперше опублікований у 1916 році, у розпал Великої війни, він розповідає історію двох родин: француза Денуає та німця фон Гартротта, одружених на двох сестрах, дочках аргентинського землевласника. З початком воєнних дій родичі опиняються у протилежних таборах. Із допомогою образів вічних супутників людства, чотирьох вершників Апокаліпсиса – Моровиці, Війни, Голоду і Смерті – автор описує настрої суспільства й те жахіття і спустошення, у яке поринула тогочасна Європа. І попри яке на її полях смерті відроджується непереможне прагнення жити."

І знаєте, що вражає найбільше?** Минуло понад сто років, а читаєш — і впізнаєш нашу війну ледь не на кожній сторінці.** Те, як люди сприймають її початок, як поступово звикають до жаху, як змінюється повсякденне життя, як війна стає частиною реальності. 


> «Простолюд попервах піднесено горлатиме від захвату, як горлає завжди, коли його ведуть на заріз. Вищі ж кола не мають певності в майбутньому; вони мовчать або брешуть, але всі вочевидь передчувають катастрофу».


> «Ніщо так не зближує людей, як спільна небезпека, і ніщо так швидко не руйнує соціальні бар'єри, як страх».


> «Найстрашніше у великих історичних катастрофах — це те, з якою легкістю люди звикають до абсурду».

Спочатку ми знайомимося з двома гілками однієї родини — французькою та німецькою. Бачимо їхнє життя до війни, звичайні родинні стосунки. **А потім ці люди опиняються по різні боки фронту й буквально змушені воювати одне проти одного. Знайомо.**

Памятаєте, ми дивувалися історіям про те, як російські військові надсилають дружинам награбовані речі, навіть білизну? А в романі є подібні епізоди з німецькими солдатами: вони теж відправляють додому здобич (і білизну також), а дружини ще й порівнюють подарунки із сусідськими і пишуть листи з замовленнями. 

**Не міняється психологія, пропаганда та поведінка загарбників...** Століття минуло, а людство те саме.


> «Справжня благородність полягає в тому, щоб бути жорстокими: адже так ворог, заляканий і тероризований, здається швидше, і світ зрештою страждає менше»


> «Війну ведуть не люди, її ведуть маси, позбавлені індивідуальності, перетворені на гігантські машини для вбивства».


> «Ми думали, що цивілізація — це міцний щит, але виявилося, що це лише тонкий шар позолоти, який змивається першою ж пролитою кров'ю».

А ще є матері загарбників, які поховали всіх синів, але "кайзер не винен, винні його вороги". Знову знайомо.

**Окрема фішка роману — образ чотирьох вершників Апокаліпсиса: Війни, Голоду, Моровиці та Смерті. **Але вже не буду заглиблюватись, бо відгук величезний.

Резюмуючи: я більше читала про Другу світову, тому навіть не очікувала, що роман про Першу настільки мене зачепить.  Але читати книгу зараз варто, якщо маєте на це ресурс. З іншого боку, вона актуальна саме зараз, і після війни нам можливо взагалі не захочеться читати на цю тему. Вирішувати вам, але я не пожалкувала.


> «Мир прийшов, але чотири вершники продовжуватимуть спустошувати людство та сіяти безлад у світі доти, доки вся ненависть не помре і лише любов пануватиме в людських серцях».


[Книготерапія](https://t.me/knygoterapiia)** **[Підписатись](https://t.me/knygoterapiia)