Впевнена, що ви помічали або й були учасником таких ситуацій: 

Хтось ділиться радістю, що йому щось вдалося (варіантів мільйон: від знайшла роботу, поїхала у подорож, купила сумку, здала екзамен тощо), а в компанії подруг одразу знаходиться хтось, в когось щось схоже або не схоже не вийшло (ще в пошуках роботи, посварилася із хлопцем, не поїхала на море тощо). І всьо. Вже ніхто не радіє за першу, а всі втішають другу. 

І ця людина, яка жаліється, — вона ж нічого поганого не робить, правда? Ну ділиться своїми емоціями — має право. Але вона перетягує увагу із тієї, за яку всі зараз мали би радіти! 

І в якийсь момент в цій компанії вже не діляться позитивними моментами, здобутками, успіхами, бо прийнято лише розказувати про що, що не вдалося / не виправдало очікувань — і жаліти один одного. 

Чомусь замість порадіти, що хтось поїхав в Париж / купив машину, ми хрестимо це "ой, знову цей успішний успіх" (крінж якщо це корупційні гроші, але тут ми не про такі масштаби). 

Якщо повернути це до ведення соціальних мереж — то контент, де я нию і жаліюся, завжди збере більше коментарів і лайків, ніж той, де я хвалюся. Що не означає, що всім цим людям реально мене шкода (ага, дехто злорадствує над таким контентом). 

Помічаю, що українські авторки і автори якось соромляться хвалитися здобутками і успіхами — а згодом і взагалі вже нічого не публікують, бо не розуміють, що його публікувати. Типу моя книжка продалася за пів року, але ж в коліжанки не продалася, то вона засмутиться. 

Так, коли ти кажеш, що написала книжку — хтось подумає "блін, а я лох не написала". 
Так, коли кажеш, що прочитала 5 книжок — хтось подумає "а я невдаха навіть однієї не дочитала". 
Так, коли показуєш себе на велосипеді — хтось подумає "а мій припадає пилюкою в гаражі". 

Але це не тому, що в когось щось вдалося. Просто є люди, які чужі успіхи сприймають як свої невдачі. Причина точно не в успіхах. 

Словом. Хвалитися — теж нормально.