З різницею в 10 років ми пішли до школи. Я в рідних Лубнах на Полтавщині. Вона в Первомайську на Миколаївщині. Мене дякуючи Богу вчили бути ревним православним християнином, рідній мові, патріотизму, любити Україну і українців. Її вчили російській мові, виховували атеїстом та совєтським человеком. Після школи я всеціло поринув у вир національно життя і боротьби... націозахистні акції, бійки з беркутами, ув’язнення, війна... Вона закінчила міліцейський Сімферопільський ВУЗ з червоним дипломом і працювала опером в одному з райуправліннь міліції Одеси... Волею Господа ми з Владочкою зустрілись в Києві і не дивлячись на протилежність поглядів покохали один одного. Тепер ми родина. Часто дискутуємо але завжди зупиняємось коли відчуваємо, що дискусія нас роз’єднує. Шукаємо точки які нас об’єднують а це любов один до одного, наших рідних та нашої України. Переконаний, що саме діалог та дискусія між українцями а не ненависть і нетерпимість стануть тим фундаментом на якому після закінчення війни буде збудована дійсно економічно та політично незалежна, розвинута суверенна Україна! До слова, після початку великої війни Владлен Леонідівна все більше і більше говорить українською… а я спокійно при необхідності говорю, пишу та даю інтерв’ю… А ще ми повінчалися, давши обітницю вірності та родинної єдності перед Господом Богом! Миру нам всім! Будем жити!