Вже не слава Україні. 
Соромно це гасло говорити.
Слава чому?
Насиллю проти власних громадян?
Жінкам, яких кидають на землю, притискають до стіни, хапають за волосся і за горло?
Людям, яких змушують стояти на колінах під дулами своїх же «захисників»? Дітей, яких вивозять в ліс під Києвом щоб побити за російськомовну пісню?

Тим, кого ловлять на вулицях, у дворах, біля під’їздів на очах дітей — не як ворогів, а як здобич? Тим, в кого стріляють на кордоні як в рабів за бажання виїхати у вільну Європу, в той час як вся еліта має право виїзду та їздить влітку на Лазурний Берег відпочити?
Слава корупції, яка робить одних «недоторканними», а інших — витратним матеріалом?

Слава брехні, коли все це називають «оповіщенням», «заходами», «законними діями», а відео — «не тим, що ви подумали»?

Коли держава починає воювати зі своїми ж людьми так само жорстоко, як з ворогом, гасло перестає бути про Україну. Воно стає про режим партії війни, який боїться власного народу більше, ніж ворога.
Це вже не слава.
Це сором.
І чим довше ми будемо робити вигляд, що не бачимо цих кадрів — тим глибше цей сором буде в’їдатися в слово «Україна», який перетворюється в гасло «Сором Україні!». 
З цією недодержавою будь-яка адекватна, патріотична людина не хоче мати нічого спільного.

[@NovynyPravdy](https://t.me/NovynyPravdy)