Ельфійка-мізантроп, стародавній вампір, вовчиця-перевертень, безмертний лицар, який задовбався жити та маг, що оживляє мертвих, ідуть через альтернативну пізньосередньовічну Європу, щоб посадити на трон раптову принцесу-спадкоємицю, яка ще недавно була крадійкою, жебрачкою та зрадливим щуром, спитайте кого завгодно) 

Супроводжує їх священник-невдаха, який очікував, що потрапить на важливу духовну посаду, а натомість отримав завдання вести оце все кагало чортів крізь крабо-людей, рибо-людей та інших монстрів.
 

> Вона не знала і не цікавилася, чому у цього виродка була бичача голова. У кожного, зрештою, своя голова, чи не так?


Трохи крейзі зав'язка. Та й самі **"Чорти" Джо Аберкромбі -** дуже крейзі історія, у якій автор стібеться з усього, що бачить, а найбільше - з церковників та релігії. А ще тут матюки, чорний гумор, несподіваний секс і доведення ситуацій до абсурду. Люблю таке ) 


> Він був, ймовірно, мертвий, але ще не усвідомлював цього. Чесно кажучи, від нього і в кращі часи не було багато користі.


> Козлоподібний велетень пірнув під арку і здійнявся над Яковом на цілу голову, плечі і груди. Людськими руками він підняв жахливу палицю, вкриту іржавими цвяхами, роззявив пащу і видав несамовитий крик. 
> 
> Але Яків стояв непохитно і перед іншими жахіттями, ніж переросла худоба.


Десь 500 сторінок з цих 700 вони просто йдуть, вправляються у сарказмі та б'ються з усіма можливими створіннями. І от якби не це нагромадження батальних сцен (які теж розбавлені іронією, але все-таки), книжка могла б залетіти в мій топ прочитаного за рік. А так просто похвалю. 

Мені здається, що десь 200 сторіок можна було б сміливо порізати, бо в певний момент починаєш розуміти, на чому побудовані жарти, а особливо сюжет, і від книжки трохи захитує. Але тут настільки симпатично химерні герої, що готовий гуляти з ними Європою та ржати з їхніх діалогів (майже) скільки завгодно ) 


> Ну ти знаєш, як воно буває, - сказав Брат Діас, лежачи на камені під зливою в мокрій білизні з голою вовкулакою, що ридала на руках, - Бог любить випробовувати нас.


Або таке: 


> - Я хочу охреститися. 
> - Тебе вже охрестили. З паломниками, пам'ятаєш? Ти побачила чергу і сказала, що хочеш те саме, що й вони.  
> - Я думала, що вони роздають хліб. Але це пояснює, чому нас потім кинули в річку. І чому хліб був крихітний і не дуже хороший.


Або щоразу, коли вовкулака роздирає усіх, кого бачить довкола, і лишає со собі стосики розідраного м'яса і кишків, лицар їй каже: "Така поведінка неприпустима!" 

Коротше, у мене купа стікерів, і я щойно ще раз похіхікала, коли їх передивлялася. 

Останні 150 сторінок додали спеки - Аберкромбі так все завернув, що це перетворилося у майже трилеродетектив. А загалом це книжка про те, що інколи треба трохи попуститися та збавити градус серйозності і складності життя (в наших умовах не дуже актуально, але припустимо). Якщо треба приземлитися і поржати вголос - це воно.  

В підсумку я пішла і купила ще одну книжку Аберкромбі ("На лезі клинка"). Дуже мій автор, як виявилося ) 

[#непозбувний_відгук](?q=%23%D0%BD%D0%B5%D0%BF%D0%BE%D0%B7%D0%B1%D1%83%D0%B2%D0%BD%D0%B8%D0%B9_%D0%B2%D1%96%D0%B4%D0%B3%D1%83%D0%BA)