Маєш реально цікаву ідею, натхненно за неї берешся, а потім стає вже якось і влом її дореалізовувати. А тут ще й редактор тисне: "Ну шо там, шо там?". Доводиться вже дописувать, як є, аби нарешті здихатися цього тексту. Десь так я собі бачу процес написання **"Катабазису".** 0% засудження, всі там були.

Початок був об'єктивно прекрасним, мені все подобалося. Пара аспірантів, які вважають, що їхній професор загинув через них, спускаються в пекло його шукати. Бо інакше їм не отримати грант (в цьому теж є певна іронія, погодьтеся) 

Як виглядає пекло - герої трохи хз, але начиталися різноманітних праць та уявляють собі щось середнє між описами Данте, Томаса Еліота, Вергілія, античних міфів, китайських та буддійських трактатів, Конфуція, Августина та когось там ще: щось та й виявиться наближеним до правди. 

Ця книжка - здебільшого суцільний стьоб з системи вищої освіти та спроба розрядити манірну серйозність у науковій галузі. 


> Кембридж зробив з неї людину, яка хоче мати за плечима прочитаного Пруста, й Аліса вирішила, що Пекло - непогане місце щоб почати.


Або таке : 


> В Європі захоплюються так званою постмодерністською й постструктуралістською магією, де чимало заклять діють усупереч волі своїх творців, або взагалі не справляють жодного впливу, проте всі запевняють, що це має надзвичайно глибокий сенс.


Чи таке : 


> Контрзакляття не допомогли, і зрештою для лікування використали значну дозу амфетаміну - його, як виявилося, аспіранти мали в достатній кількості.


Або наприклад в певний момент, щоб сконцентруватися на науці, героїня вирішила жити максимально аскетично: 


> Вона навіть перестала готувати собі їжу, адже університетські буфети і коштували менше, і повністю вбивали будь-яке задоволення від їжі.


Місцями було зовсім смішно - наприклад, в пеклі вони зустрічають кількох студентів, які не йдуть перероджуватися далі, бо бояться, що переродяться у когось, хто не вчиться в Кембриджі, або взагалі не вміє читати. Краще вже в Пеклі сидіть 


> А он там студенти з креативного письма. Чомусь вони завжди приходять групами. Не збагну чому.


До якої міри нагрішив професор, вони не в курсі, тому доводиться шукати його по всіх видах судів. 

Наприклад, у відділі Гордині вони зустрічають письменника, який самвидавом видавав книжки про продуктивність ; хтось мав більше коментарів, ніж запитань ; а хтось змусив дружину називати його доктором, а він медієвіст 

Усе це пересипано ось такими дискусіями: 


> Чи етично займатися сексом із поїздами, якщо це суперечить вченню Аристотеля, що все треба використовувати за призначенням?


А потім оцей весь прикольний іронічний задум перетворився у щось середнє між ромкомом та не дуже логічним пригодницьким фільмом з дивними діалогами, типу такого. 


> - Нам не треба боятися. Ми живі душі в пеклі. Вже нікуди не підемо. Нічим не станемо. Це кінець. Усе просто закінчиться. 
> - Але я не хочу, щоб все закінчувалося. 
> - Та годі, все буде добре, я обіцяю.




Або типу: 
*вона довго розповідає йому, як професор її аб'юзив та намагався згвалтувати* 
Він: окей, цікаво, але давай продовжимо його шукати, щоб воскресити. 

Окремі моменти досі лишилися дуже ок. Наприклад, мені сподобалося, як тут поданий харасмент, зокрема пояснення, чому жертви це терплять і подекуди не можуть сказати "ні". Як авторитет вчителя може бути оманливим і фейковим, як викладачі можуть маніпулювати похвалою (треба буде дати почитати своїй доньці). 

Або ось прикольний момент, коли в Пеклі мертвий, який вже не може насолоджуватися їжею, питає у героїні, що вона востаннє їла. 


> - Гм. Сендвіч з чаєм. 
> - Підігрітий? 
> - Ні, холодний. 
> - Холодний сендвіч, - пробурмотів він. Маючи весь час у світі - холодний, застиглий сендвіч.


Але дочитувала я вже через силу, бо авторка, схоже, втомилася це писати. А я, відповідно, втомилася читати. Це була спроба написати щось дуже умне, і водночас дуже масове. Але переважило друге. І це, як на мене, зіпсувало весь твір ( 

[#непозбувний_відгук](?q=%23%D0%BD%D0%B5%D0%BF%D0%BE%D0%B7%D0%B1%D1%83%D0%B2%D0%BD%D0%B8%D0%B9_%D0%B2%D1%96%D0%B4%D0%B3%D1%83%D0%BA)