**"На захід від міста" **я прочитала з другої спроби, але одним ковтком - години за півтори. І саме так її і варто читати, бо це книжка, що не має сюжету, але занурює у певний стан та настрій - якщо робити паузи, цього ефекту не відбудеться.

Це четверта книжка Ганни Городецької (третя, прочитана мною). І мені подобається, як вона дедалі більше експериментує, створюючи все більш позажанрові тексти. При цьому, проблем з публікацією творів у неї немає - як я з'ясувала на презентації, ВСЛ самі прийшли до Ганни з питанням, чи немає у неї чогось новенького (попередня її, "Господь не любить веганів" теж виходила в ВСЛ).

**Механіка написання була такою:** Ганна останнім часом живе в Ірландії, після 2022 року там опинилося багато українців, і ось вона фіксувала та записувала різні емоції, ситуації, образи, дрібні побутові епізоди, які бачила довкола. А потім це оформилося в книжку про острів, куди приїжджають розгублені біженці, яким навіть страшно виходити з автобуса, і де працюють люди, що мають їх скеровувати. 

І ось ці новенькі приїжджі йдуть і йдуть потоком, і всі схожі своєю розгубленістю та спробами розібратися, що тут і як. 

Це настроєва книжка про тимчасове, відірване від світу, місце, куди приїжджають люди у міжкордонному стані: старе життя у них забрали, а нове вони ще не побудували. 


> Новеньким здається, ніби вони закинули голову, довго йшли і дивилися на лінії електропередач, доки забули, звідки й куди прямують.


Тут багато таких образів - про те, як вони намагаються відчути дім, але не можуть, бо острів - це не дім. І тут "як на материку, але по-іншому". 


> Намагаються влаштуватися. Вмоститися в тимчасовості. Дивно, коли в кімнатах, умебльованих, як каюти, палатки, в'язничні камери й келії, пробують імітувати звичайне життя.


Красивий текст, який виглядає ніби зліпок образів та найтонших емоцій. Щось типу як робить Кеті Кітамура, але не зовсім. 


> Ліжка, застелені бежевими ковдрами, наче напіввідкриті бляшанки сардин із відтягнетою кришкою. Вузькі, як поличка в поїзді.


Це не просто потік свідомості, у книжці є кілька типажів героїв. Чоловік, що постійно на все жаліється, та усіх підбурює. Жінка, яка боїться лишатися самотньою, і тому швидко сходиться з чоловіками, щоб створити щось типу "фемілі". Працівниця готелю, яка постійно ходить на пошту і пересилає своїм донькам передачки та сподівається, що вони зможуть переїхати до неї і жити поруч. 

Знову-таки, це спостереження за побутом звичайних людей, що опинилися не вдома, ніби підглядання за ними і вихоплювання їхніх емоцій. Як набір фотокарток. 


> Поховальнй дім поруч зі школою. Нагадувати тим, хто йде в школу, що життя минає, а тим, хто йде прощатися, - що триває.


Ганна каже, що їй хотілося б думати, що книжка лишає місце для думки, що десь там є надія. Мені так не здалося, для мене це було 145 сторінок суцільного тривожного відчуття "зависання" у невизначеності, покинутості та розгубленості. Але написано талановито. Думаю, найбільше відгукнеться тим, хто хоч раз це переживав.

У наступній книжці Ганни буде розкрита тема ЛГБТ, до речі. Читатиму, а шо ) 

[#непозбувний_відгук](?q=%23%D0%BD%D0%B5%D0%BF%D0%BE%D0%B7%D0%B1%D1%83%D0%B2%D0%BD%D0%B8%D0%B9_%D0%B2%D1%96%D0%B4%D0%B3%D1%83%D0%BA)