Щось ми з цією книжкою так і не подружилися 

Щас мене відлупцюють літературознавці, але чому сучасник Пруста, Джойса, Кафки та Вірджинії Вулф пише як Джейн Остін? 

І загалом мене ані на хвилину не зачепили метання юної Люсі Ганічорч (Honeychurch вона, виявляється, була в оригіналі), яку двічі протягом року поцілував чоловік і вона 200 сторінок ніяк не розбереться, шо це значить і що тепер робить. 

Це світ, в якому "аж кишить страшенно милими людьми", проти депресії радять колекціонувати марки, найбільш рішуча дія - поїхати кататися трамваєм наодинці (героїня так і не наважилася), а на стелях тут рожеві грифони бавляться з блакитними амурчиками в хащах із жовтих скрипок і фаготів. 

Вайб книжки можна описати оцим реченням: 


> Дітлахи силкувалися повиснути на трамваї ззаду, і кондуктор без злості плював їм в обличчя, щоб вони відчепилися.


Оцей настрій безкінечних "що люди скажуть", абсурдної ввічливості та лицемірства "високого світу" початку 20-го століття та суцільної нудьги. Героїні відпочивають у пансіоні, а потім відпочивають від відпочинку, і знову їдуть відпочивати. Безкінечно п'ють чай та роблять драму з кожного напівпогляду та напівслова. 

Мені таке заходить у Фіцджеральда, Генрі Джеймса і навіть у пізнішої Розамунди Пілчер, але чомусь не дуже зайшло у Форстера в "Кімнаті з видом". 

І наче все на місці: іронія, сатира на суспільство, на туристів та снобізм. Оце от трохи знайомо, коли буваєш у музеях, наприклад: 


> Хто їй скаже, які з цих фресок належать Джотто? Вона зверхньо похождала церквою, не бажаючи розтринькувати захват на роботи непевного авторства й датування.


І це теж: той момент, коли перестаєш відмічати галочками список 50 найвизначніших пам'яток, які треба побачити, а просто розслабляєшся: 


> А тоді вона таки піддалася підступному чару Італії і замість того, щоб здобувати знання, вирішила бути щасливою.


І написано дуже мило:


> Витягніть з глибини ті думки, яких не розумієте, розкладіть їх на сонечку, пізнайте їх.


І ще тут є легкі феміністичні нотки (наскільки це було можливо в ті часи), і сміливість героїні, яка ніяк не визначиться, куди їй - до "порядних заміжніх дам", чи до "вільних незалежних" (дуже сподобалося, що в фіналі з'ясувалося, що між цими двома полюсами є ціла палітра кольорів).


> Якщо міс Ганічорч колись зважиться жити так, як грає, то це буде дуже захопливо.

> Певні сонати Бетховена написано в трагічній тональності, але вони, залежно від волі виконавця, можуть сягнути тріумфу або розпачу - й Люсі вирішила, що мусить бути тріумф.


Місцями було смішно: 


> "Візитувати", хлопче мій? Хто вас навчив такої салонної балаканини? Бабусю свою візитуйте!


Чи так: 

> Від нього линув своєрідний запах людини, яка щойно совала меблі.


Але 90% книжки мені читалося нудно, я не розуміла, навіщо витрачаю на неї час (~~бо клуб примусив~~), і що маю отримати натомість. Відчуття як коли читаєш наче й важливий класичний твір, але він тобі зараз не в тему, не в настрій, і взагалі не. 

Хоча бачу, що багатьом дівчатам з клубу дуже зайшло, що ж 

[#непозбувний_відгук](?q=%23%D0%BD%D0%B5%D0%BF%D0%BE%D0%B7%D0%B1%D1%83%D0%B2%D0%BD%D0%B8%D0%B9_%D0%B2%D1%96%D0%B4%D0%B3%D1%83%D0%BA)