Ця книжка складається з численних готелів, потягів, перельотів, європейських та азійських міст, веранд, пообіддів, кав'ярень, письменницьких резиденцій, маленьких квартир, крамниць, дивних людських доль, самотності та знову готелів.

Як же мені зайшло&#33;&#33;&#33;&#33;&#33; 

Автор** "Пообіддя", Фердинанд фон Ширах**, пересувається містами по своїх письменницьких та юридичних справах та між іншим, зустрічається з різними людьми: то сидить з 94-річним знайомим із хворобою Паркінсона в Неаполі; то з піаністкою, що зникла в розпал своєї кар'єри - в Парижі; з розлученою після 54-річного шлюбу жінкою - в Памплоні; з театральною акторкою - в Відні; зі знайомим, що проміняв купу бізнесів на маленький супермаркет і розмірене життя - в Осло. 

Це **маленькі історії про людей, які роблять різні життєві вибори: **купують будинки, виконують свої буденні рутини, роблять поспішні висновки, мучаються сумлінням, міняють успіх на спокій чи навпаки. 

Автор сидить у барі, де пив Альфред Гічкок та їв Трумен Капоте, живе в готелі, де знімалися "Труднощі перекладу" та зупиняється у видавничій квартирі, де писали свої тексти нобелівські лавреати. Слухає та фіксує історії численних знайомих, переказує їх нам та рефлексує про власне життя. 


> Коли він помирає, то каже: "Мені тепер сімдесят три, з них я жив... жив справді... в цілому... два, щонайбільше три роки". 
> 
> Тільки зараз розумію, наскільки він мав рацію. І в мене були два чи три роки, коли все було гаразд. Більшість речей я повністю не зрозумів, вони були надто голосні, і надто швидкі, і надто напружені.


Люди, що все життя живуть з образою; люди, які задовбалися; люди, які недооцінили суперників; які зробили поспішні висновки про інших; які іронізують зі своїх співвітчизників: 


> "В Сіцилії, - каже він, - не має значення, робиш щось добре чи погано: чого ми, сицілійці, не прощаємо ніколи, - це того, що взагалі щось робиться".


Я фізично відчувала, як автор прилітає в Цюрих, сідає в потяг, виходить на головному вокзалі, піднімається вулицею Реннвег до готелю, поки дорогою починає сніжити. А потім довго стоїть під душем, замовляє в кімнату хліб та сир, відкриває ноутбук, але не може сконцентруватися на тексті, а відтак йде на балкон, курить та слухає дзвони церкви святого Петра.

Цю книжку треба читати саме так: вмикнувши уяву та малюючи собі усі ці декорації - тоді складається враження, ніби теж їздиш з автором по світу та спілкуєшся з численними знайомими - випадковими та не дуже. 

А ще ці історії подекуди несподівано та іронічно закінчуються. А подекуди хочеться зависнути й подумати: наприклад, про те, що можна обрати середину, замість екстремумів, і бути щасливим із тим, що маєш, а не постійно прагнути ще і ще. 

Автора називають одним із найуспішніших письменників Німеччини, купа перекладів по світу, статус фактично живого класика. Українською ж виходило до прикрого мало, а мені тепер треба, щоб переклали усе&#33; 

Ну, ви зрозуміли - **ця книжка буде в моєму топі року**. Але враховуйте, що вона дуже настроєва: під неї треба меланхолійний стан та бажання сповільнитися, помандрувати готелями, постояти під парасолькою в зливу, піднятися кам'яними сходами до малознайомої літньої сусідки та випити з нею келих вина. 

[#непозбувний_відгук](?q=%23%D0%BD%D0%B5%D0%BF%D0%BE%D0%B7%D0%B1%D1%83%D0%B2%D0%BD%D0%B8%D0%B9_%D0%B2%D1%96%D0%B4%D0%B3%D1%83%D0%BA)