СЕЛЕКТИВНИЙ МУТІЗМ психосоматика

Вона не мовчить вам на зло. Її горло фізично зачинилося

Вдома ця дитина тріщить без упину. Розказує про мультики, торгується за цукерки, співає у ванній на весь під'їзд.

А в садку чи школі стоїть як манекен у вітрині. Очі в підлогу, обличчя застигло, рот не відкривається.

І дорослі кажуть: "Та вона просто вперта". "Він сам вирішує, з ким розмовляти". "Це маніпуляція, треба жорсткіше".

СТОП. Це не вибір і не характер. Це селективний мутизм, і він належить до тривожних розладів, а не до розділу "погане виховання".

Раніше його називали елективним. Тобто обраним. Виходило, що дитина сама обрала мовчати. Цю назву прибрали саме тому, що вона брехала про суть. Мовчання тут залежить від ситуації, і за ним стоїть сильна тривога, а не бунт.

Що відбувається насправді.

Нервова система такої дитини сприймає звичайну соціальну ситуацію як загрозу життю. Вчителька назвала її по імені. Однолітки подивилися. Хтось чекає відповіді. Для більшості дітей це дрібниця. Для неї це як стояти на дорозі, де на неї летить вантажівка.

Мигдалеподібне тіло, наш внутрішній датчик небезпеки, у таких дітей реагує надто чутливо. Воно волає про тривогу, організм заливає гормонами стресу, а та частина мозку, що планує і підбирає слова, просто притихає. Не тому що дитина слабка розумом. А тому що в режимі виживання слова нікому не потрібні. Потрібно вижити.

Тепер про тіло, бо саме тут усе найцікавіше.

На загрозу є три відповіді: бігти, битися або завмерти. У класі бігти не можна. Битися теж. Лишається третє.

У більшості дітей з цим розладом тіло справді застигає. Рухи стають скутими, обличчя нагадує маску, погляд або приклеєний до підлоги, або напружено нерухомий. Дитина може не взяти в руки олівець. Це не байдужість і не пихатість. Це нервова система, яка вимкнула все зайве, щоб пережити момент.

А тепер горло.

Діти потім пояснюють: я не відмовлялася, я не могла. Ніби щось стоїть упоперек. М'язи горла, гортані, щелеп і рота напружуються так, що звук просто не проходить. А якщо щось і прорветься, то голос звучить тихо, плоско, як у робота. Або перетворюється на шепіт.

Це тілесне, реально тілесне. Коли ви кажете такій дитині "ну скажи вже щось, не соромся", ви просите її розтиснути руку, яку судомить.

І це не все, що тіло робить із тривогою.

Зранку перед садком болить біля пупка. Нудить. Буває, що вирве. Руки холодні, шкіра бліда, а за мить обличчя і шия палають. Пітливість, серце калатає, голова розколюється від напруги в шиї та плечах. Ночами сон рветься на шматки, приходять кошмари.

Дорослі зазвичай бачать у цьому симулянтство. "Знову вигадує, щоб не йти". Ні. Тривога не живе тільки в голові. Вона живе у животі, у м'язах, у судинах. Тому такі діти заслуговують і психологічної, і лікарської уваги.

Ось тут дорослі найчастіше ламають усе самі.

Одна з найважчих історій розгортається біля туалету. Щоб відпроситися, треба підійти до вчителя і сказати вголос. А говорити дитина не може. Що вона робить? Терпить.

Годинами. Днями. Сечовий міхур і кишечник стримуються, м'язи тазового дна затискаються. Стілець ущільнюється, кишка розтягується, чутливість до позивів поступово притуплюється. З'являються закрепи, біль при випорожненні, підтікання, денне нетримання сечі.

І що чує дитина? "Ти що, маленька? Соромно!" Покарання за те, що її тіло виконало єдиний можливий вихід із пастки.

Якщо в дитини такі проблеми, це вже не питання виховання. Це питання педіатра, іноді гастроентеролога, плюс спокійної роботи над тривогою.

Тепер про діагностику, бо самі ставити діагнози не треба.