Ви думали - пам’ять приручиться хлібом?
Що досить нашийника, миски й двора?
Що вовк, народившись під зоряним небом,
Забуде, де ліс, і забуде, де тьма?

​Ви вчили нас чемно дивитися вам в руки,
Не чути рушниць і не бачити кров.
Назвали покорою страх і розлуку,
А клітку назвали турботою знов.

​Та пам’ять - не пес. Її марно в'язати.
Вона проростає крізь камінь і час.
І те, що дитині боялись сказати,
Одного дня мертві розкажуть за вас.

​У жилах озоветься ніч пелехата,
І місяць торкнеться зіниць золотих.
Розбудить ця пам'ять відлуння багаття,
І воля відчується в кроках глухих.

​Ми знаємо запах згорілого дому.
Ми знаємо тишу, по пострілах в слід.
І кожен убитий повернеться словом,
Щоб свідок німий до суду не мовчав.

​Не бійтеся -ми не прийдемо вбивати:
Це надто дрібна і мисливська мета.
Ми змусимо пам’ять катів називати
І правду поставимо вам до лиця.

​Бо вирок не завжди кайдани та ґрати,
Є кара страшніша за кулі й мечі:
Дивитись у вічі тому, кого вбили,
І бачити: свідок воскрес уночі.

​Ви думали: ліс після пострілу стихне?
Що попіл - це крапка, а мертвий - німий?
Та пуща не гине. Вона затаїлась,
І струсить оману хижак молодий.

​Не буде фанфар, ані чорних знамення,
Впаде той нашийник без зайвих розмов:
Бо вовк не питає ні в кого прощення,
А воля не просить дозволів на крок.

​І ви зрозумієте пізно, мисливці:
Страшніше не те, що ми вижили тут,
А те, що крізь нас повертаються мертві,
І кожен із нас пам’ятає свій ліс

Ляля