Ви не набрали ці кілограми. Ви несете в собі те, що не змогли оплакати

Згадайте рік, коли почала рости ваша вага.

Не "коли я почала погано харчуватись". А рік, коли з вами щось сталося.

Хтось помер. Хтось пішов. Ви поховали дитину, якої так і не побачили.

Виїхали зі свого міста й не повернулись. Закрили справу всього життя. Залишили дім, в якому пахло вашим дитинством.

І ви "трималися".

У нашій культурі це слово стало майже комплементом. Вона так тримається.

Він так мужньо тримається. Ну, головне, що ти тримаєшся.

А що саме тримається? Те, що має плакати.

Горе, яке не прожите, не зникає. Воно переходить у тіло. Спочатку безсонням, потім апетитом, який не має нічого спільного з голодом.

Чому саме їжа? Відповідь не така очевидна, як здається.

Втрата це завжди порожнеча. Реальна, відчутна, майже фізична. Порожній стілець за столом.

Порожній бік ліжка. Порожня кімната. Порожнє місце на пероні, де мали зустріти.

Психіка прагне цю порожнечу заповнити, бо виносити її неможливо. І найшвидший спосіб заповнити порожнину, це наповнити живіт. Не метафорично, а буквально.

Тіло пам'ятає, що колись їжа означала присутність. Мама поруч, тепло, безпека. Тому в момент втрати воно тягнеться до цього знову.

Є й другий механізм. Плакати означає розвалитись.

Для людини, яка тримає на собі всіх, дітей, батьків, роботу, весь світ, сльози небезпечні. Якщо вона почне, то не зупиниться.

Тому вона робить те, що вміє: заспокоює себе чимось іншим. Їжею, цукром, теплим, жувальним, таким, що не дає горлу стиснутись.

Їжа стає способом відкласти горе. Не пережити, а перенести на потім. На ніколи.

Є поняття, яке для багатьох звучить уперше: непідтверджене горе. Це втрата, на яку суспільство не дає права.

Викидень, після якого кажуть "ну ти ж молода, ще народиш". Розлучення, коли всі радять "та він же тебе не цінував". Смерть стосунків, які ніхто офіційно не визнавав.

Втрата улюбленця, коли чуєш "та це ж просто собака". Від'їзд з країни, коли довкола кажуть "радій, що ти в безпеці".

Горе, якому не дозволили бути горем, іде в підпілля. І там перероджується.

Окремий пласт, особливо знайомий нам усім останніми роками, так звані живі втрати. Людина жива, але її більше немає у вашому житті. Діти за кордоном.

Батьки, що лишились у небезпечних місцях. Друзі, яких розвела війна. Місто, до якого неможливо повернутись.

Ви навіть не маєте обряду, який допоміг би це закрити. Бо нічого не закінчилось остаточно.

А в тілі все закінчилось. І воно оплакує свою правду.

Тепер як відрізнити нормальне горе від застряглого.

Нормальне горе болить, але рухається. Хвилями. Іноді нестерпно, іноді відпускає.

Люди плачуть, згадують, сердяться, сумують, а потім поступово повертаються до життя. Ніхто не проходить це за місяць, і за рік теж не завжди. Це не пряма лінія.

Застрягле горе виглядає інакше. Воно ніби замерзає. Людина функціонує, але нічого не відчуває.

Усе виглядає нормально, тільки всередині глухо. Або навпаки, вона місяцями й роками живе в гострому болі, який не слабшає.

Сучасна клінічна практика виокремлює це як тривалий розлад горя, і він піддається лікуванню.

Є ще одна думка, яка змінює розуміння. У дослідженнях горя описана двоїста модель.

Здорове горювання не означає постійно плакати. Воно коливається між двома полюсами: повернення до втрати і повернення до життя.

Сьогодні ви згадуєте й ридаєте, завтра їсте, працюєте, смієтеся з дрібниці. Це не зрада померлого. Це нормальна робота психіки.

Проблема починається, коли один із полюсів перекритий. Горе вчасно не оплакали, воно застрягло, і ви вкрили його їжею.

Вага тоді стає свідком. Пам'ятником тому, що не можна було висловити.

Ще одне, про що в нашій культурі розмовляють рідко. Їжа і смерть у нас пов'язані з давніх часів.

Поминки. Стіл, накритий для тих, хто прийшов попрощатись. Коливо.

Пироги. Горілка і "вічна пам'ять". Їсти на похороні не лише дозволено, а й належить.

Бо вмирання виглядає як порожнеча, а стіл як спроба повернути життя.