Вона народила собі маму
 Читати обережно

Є діти, які в чотири роки вже знають, яким буде вечір, по тому, як мама кинула ключі на тумбочку.

Не по словах. По звуку.

Тихий дзенькіт означає, що можна видихнути. Різкий удар металу об дерево означає, що треба зникнути, стати зручним, принести води, обійняти, сказати "мамусю, ти в мене найкраща". Зробити будь-що, аби вона не розсипалась.

Така дитина не грається, коли мама вдома. Вона чергує.

Її живіт працює як сейсмограф. Він стискається раніше, ніж мама встигає відкрити рота. І дитина вчиться довіряти цьому животу більше, ніж власним бажанням, бо бажання в цьому домі нікого не цікавлять, а мамин стан вирішує все.

Це називається парентифікація. Коли дитину роблять батьком власного батька. Не на день, коли мама злягла з грипом. На роки. На все дитинство.

Слово нудне. А за ним такий пиздець, який людина потім розгрібає до сорока років, до п'ятдесяти, а хтось і до смерті.

Є два види цієї історії. Перший помітний: дитина варить їсти, забирає молодшого з садка, бігає по аптеках, бо мама "не може". Такий варіант хоч видно збоку, і сусіди ще й хвалять "яка самостійна дівчинка".

Другий невидимий. І він страшніший.

Дитина нічого не робить по господарству. Вона просто тримає мамині почуття. Її страх, її порожнечу, її лють на чергового чоловіка, її відчай о другій ночі.

Мама сідає на край дитячого ліжка і розповідає семирічній доньці, як їй погано жити. Як ніхто її не любить. Як тато зламав їй життя. Як вона іноді думає, що краще б її взагалі не було.

А дитина слухає. І гладить маму по руці. І каже "не плач, я ж з тобою".

Семирічна. Втішає дорослу жінку!!!

Хлопчику кажуть "ти ж у мене єдиний мужчина в домі". Звучить мило. Насправді це вирок. Бо мужчина в домі не має права боятися, плакати, хотіти на ручки. Мужчина в домі відповідає за мамин настрій.

Чому так стається? Не тому, що мама монстр. І не тому, що дитина "занадто чутлива".

У жінки з пограничною організацією особистості всередині діра. Хронічна порожнеча, яку нічим не вдається заповнити надовго. Жахливий страх бути покинутою. Стани, які вона не здатна витримати сама, бо колись ніхто не витримав їх разом з нею.

І тоді вона робить те, що робить будь-яка психіка, яка тоне. Хапається за найближче тіло.

Найближче тіло це дитина.

Дитина стає для неї тим, чим мала бути мама для самої дитини. Вмістилищем. Місцем, куди можна скинути жах, лють, порожнечу, і отримати назад щось перетравлене, заспокоєне, придатне для життя.

Тільки дитина не може це перетравити. У неї ще нема чим. Її психіка тільки будується, а на неї вже звалюють бетонні плити дорослого відчаю.

І вона тримає. Бо вибору немає. Для маленької дитини мамин розпад означає кінець світу, буквально. Це ПИТАННЯ ВИЖИВАННЯ, а не вихованості і не "доброго серця".

Є ще одна річ. Мама з ПРЛ часто потребує від дитини постійного підтвердження, що вона хороша мати. Дитина має радіти, дякувати, захоплюватись. Якщо дитина сумна, невдоволена, хоче чогось іншого, мама переживає це як удар по собі. Як невдячність. Як зраду.

Тому дитина вчиться ще одному: ніколи не показувати, що їй погано. Бо її "погано" стає маминою катастрофою, а мамина катастрофа знову падає на неї ж.

Коло замикається.

А потім ця дитина виростає.

І ви впізнаєте її одразу. Можливо в дзеркалі.

Це людина, яка заходить у кімнату і за пів секунди знає, хто тут злий, хто ображений, хто зараз заплаче. Вона не намагається, воно саме. Нервова система двадцять років налаштовувалась назовні, на чуже обличчя, і забула, що всередині теж хтось живе.

Кажу "вона", але чоловіків це стосується так само. Просто вони частіше мовчать.

Спитайте таку людину "а чого ти хочеш?" Вона зависне. Чесно. Не кокетує. Вона правда не знає. Замість відповіді в голові крутиться "а як буде зручно іншим?"

Вона не вміє відпочивати. Лежить на дивані, а тіло гуде: треба встати, треба перевірити, треба комусь написати. Спокій для неї небезпечний, бо в дитинстві спокій завжди був затишшям перед бурею.