ЯКЩО ДИТИНА КАЖЕ, ЩО НЕ ХОЧЕ ЖИТИ. Що хоче "до мами на небо". Що хоче піти слідом. Якщо з'являються спроби зробити собі боляче.

СТОП. Не чекати. Не "перебіситься". Не "це вона для уваги". Сьогодні до дитячого психіатра. Якщо гостро, то невідкладна допомога. Страх смерті, вивернутий у бажання смерті, це вже про виживання.

Тепер що робити. Бо назвати проблему і залишити вас з нею я не збираюся.

Перше і найважливіше: правда, простими словами, відповідно до віку.

Маленькій дитині, від двох до п'яти, коротко і тілесно. Тіло перестало працювати. Воно більше не дихає. Серце не б'ється. Йому не боляче, не холодно і не страшно. І воно вже ніколи не оживе.

Звучить жорстко? Для вас так. Для дитини це нарешті зрозуміло. А зрозуміле лякає набагато менше, ніж туман.

І одразу після слів тіло. Обійми, коліна, руки. І звична рутина: той самий сніданок, та сама казка перед сном, той самий шлях у садочок. Для малої дитини стабільність дня і є безпека.

Дитині від шести до десяти можна більше. Як механізм, який дуже зносився або дуже сильно пошкодився. Лікарі робили все, що могли, але тіло вже не змогло працювати. Розділяйте хвороби: більшість проходить, а дуже рідко буває така, яку не вилікувати.

І тут обов'язкова річ, яку пропускають майже всі. Скажіть вголос: ти не винен. Твої сварки, твоя злість, твої погані слова, твій непослух ніяк не могли на це вплинути. Думки не вбивають. Навіть якщо дитина нічого не питала. ОСОБЛИВО якщо не питала.

З підлітком тільки на рівних. Без повчань, без казочок. Можна і треба визнати власну безпорадність: я не знаю точно, що буває після смерті. Ніхто не знає. Але я знаю, що любов і пам'ять нікуди не діваються.

І дайте йому право вибирати. Чи йти на похорон. Чи підходити до труни. Як прощатися. Підліток, в якого забрали вибір, забирає собі контроль іншими способами. Часто небезпечними.

Окремо про війну. Бо тут смерть не уявний монстр, вона реальна і поруч.

Зло треба називати і розміщувати зовні. Тато загинув, бо на нас напали. Бо ворог вбиває. Не тому, що ти погано поводився, не тому, що ти щось не так побажав. Інакше дитина знайде винного всередині себе.

Покажіть, що дорослі діють. Що є план, є укриття, є ті, хто захищає: військові, рятувальники, ми. Не обіцянка, що нічого не станеться, а відчуття, що ми не безпорадні.

І дозвольте будь-яку реакцію. Плакати. Лютувати. Застигнути. Навіть сміятися в недоречний момент. Скажіть дитині, що так тіло рятує себе від надто сильного стресу. Що з нею все нормально. Що вона не "дивна" і не "бездушна".

Тепер про те, як з цим працює терапія. Частину ви можете робити вдома.

Казка. Дитині неможливо говорити про свою смерть або смерть мами прямо, це занадто близько. А про зайчика, який втратив дідуся, можна. Герой схожий на дитину, але не копія. Він стикається з кінцем: осінь, листя, старе дерево, яке засихає. Поруч з'являється хтось мудрий. І герой відкриває, що кінець тіла не стирає того тепла, яке воно залишило. Що той, хто пішов, живе в пам'яті тих, кого любив.

Дитина проживає свій жах чужими руками. З безпечної відстані. Є чудова дитяча книжка "Качка, Смерть і тюльпан", де смерть не чудовисько, а тиха супутниця, яка була поруч від самого початку. Прочитайте спочатку самі. Якщо у вас зсередини щось затремтить, значить, вам це теж треба.

Малювання. Попросіть намалювати страх. Таким, яким він є. Чорний, колючий, страшний, хай хоч весь аркуш заляпає. Не жахайтеся і не виправляйте.

А потім запропонуйте щось з ним зробити. Домалювати йому бантик. Клоунський ніс. Крила. Перетворити фон на свято. Або розірвати. Намочити у воді. Закрити в коробці і поставити на верхню полицю.

Що відбувається? Страх, який жив всередині як дифузний туман, стає предметом. А предмет можна взяти, змінити, знищити. Дитина повертає собі владу.

Пластилін працює ще сильніше, бо підключаються руки. Виліпити страх, зім'яти, розтерти, зробити з цієї маси щось своє, безпечне. Тіло запам'ятовує: я можу.