11 років тому ми одружилися. Вірніше, 11 років і 5 днів тому, але щоразу ми забуваємо про цю дату. Мені було 32, Андрію — 36. Троє дітей на двох. Ось такі молодята)

Прочитала, що 11 років шлюбу називають сталевим весіллям. Ніби за цей час стосунки пройшли випробування, стали непохитними та витривалими. Я не вірю, що є непохитні стосунки.

Натомість я вірю в те, що шлюб — це вибір, який ти робиш знову і знову, бо людина поруч змінюється з роками. Іноді вона змінюється суттєво — росте, обирає інший напрямок руху, відпускає вуса, починає їсти оливки чи раптом захоплюється грою на барабанах)

Або в певний момент життя більше нічого не хоче і не може. А ти все одно обираєш її, бо віриш у неї та в її внутрішній вогонь, якому потрібен час, щоб знову розгорітися.

Мабуть, найголовніше, що дав мені Андрій, — відчуття, що я гідна любові. Вже. Зараз. Без жодних нових досягнень чи перемог. Втомлена, ніяка, роздратована, сумна (хоча значно краще, коли я весела:) — я все одно гідна любові.

Для мене весь мій чоловік — у цій одній записці. «Люблю тебе. Скучаю сильно. Нехай все виходить. АФ».

Поки ми готували виставку «Той день», він забрав трьох дітей, їхніх друзів, щоб їм не було сумно, а також собаку — і переїхав жити на дачу. На місяць. Готував на десятьох, піклувався про всіх, вкладав спати, грав у шахи і розповідав історії. Щоб я могла зосередитися і зробити найкраще з можливого.

Одного разу я приповзла додому, а там ось ця записка на подушці.

Він заїхав взяти якісь речі і залишив. Для мене.

Щоб на своєму шляху, поки я йду, падаю, підводжуся, шукаю і стараюся, я відчувала — я не сама у цьому великому світі.

Дякую, Андрійчику, що ти показуєш мені знову і знову: любов — це дієслово. Стосунки — це двосторонній рух. Шлюб — це бажання продовжити розмову.

І ми продовжуємо