Дочитала я «Оманливу орхідею» із думкою, що як на Каррізі, історія надивовижу завершена, і поки враження ще свіжі, полізла погуглити деякі факти про історію твору.

І звісно ж, ця кроляча нора вивела мене на інші інтерв’ю автора, де він розповідає, що, як правило, починає писати книги з фіналу…

Цей факт особливо чарівний, якщо врахувати, що я не згадаю жодної книги Каррізі, як б взагалі мала той фінал 

В тому сенсі, що його фінали як правило настільки відкриті, що їх, можна сказати, нема. 

І це, як виявилось, теж його свідомий підхід, бо коли йому було 11 років, він взяв у бібліотеці якусь книгу Гічкока, в якій бракувало двох останніх сторінок, і тоді ж і зробив для себе відкриття, що хороша історія по факту не потребує чіткого завершення.

Якщо автор не каже остаточного слова, вона продовжує жити і розвиватись в голові у читача, і цей розвиток може бути абсолютно непередбачуваним, а післясмак від такого тексту триває значно довше.

І тут я не можу не погодитись, бо я прибічниця саме такого підходу, де автор не ставить точку і не розжовує все, що щойно відбулося на сторінках.

А книга класна, ніби і не типова для автора, а ніби й повністю у його стилі.

Днями напишу про неї ще, бо вона добряче зачіпає тему трукрайму