Новий «Зайчик» дуже так непогано ілюструє ту саму тезу, що і «Дика орхідея» Каррізі: що **трукрайм — жанр абсолютно ненадійний.**

Я говорила про це на кількох подіях, і вкотре стикаюсь із цим, працюючи над черговою справою для своєї наступної книги.

Бо хоча здавалося б, документальний жанр мав би бути найбільш реалістичним, але насправді субʼєктивності у ньому більше ніж у найфантастичнішому фентезі, бо все, що ми знаємо про ту чи іншу подію, ми знаємо **через викривлену призму чийогось сприйняття, трактування і пам’яті,** якій довіряти не можна ніколи.

Звісно ж, тексти Мони Авад і Каррізі художні, але обидва по-своєму мімікрують під документалки.

І на мою думку, мімікрують дуже правдоподібно, класно передаючи оці субʼєктивні викривлення і зображуючи одні й ті самі події з різних ракурсів так, що губишся, кому ж з нараторів вірити.

Я колись розважалась тим, що проходила онлайн-курс з профайлінгу _(ну, бо це прикольно, і я тоді була дуже захоплена серіалом «Мислити як злочинець» ____)_, і була там цікава вправа, метою якої було продемонструвати, **наскільки ненадійні свідчення очевидців.**

Спочатку нам показували невеличкий постановочний епізод, під час якого відбувається злочин, тоді давали прочитати результати опитування шістьох свідків, серед яких були і результати опізнання злочинця, а тоді, маючи всю цю інформацію, нам треба було спробувати вирахувати, хто бреше, хто каже правду, і хто з потенційних підозрюваних зрештою скоїв злочин.

Нюанс був у тому, що сам епізод злочину теж показували з різних ракурсів, типу очима кожного з очевидців.

І вправа ця виявилась неймовірно складною, треба сказати. Особливо через те, що всі ті свідчення звучали так впевнено, що було дуже легко підпасти під їхній вплив і не переосмислити все, що відбулося, навіть після того, як побачила все на власні очі.

Саме тому свідкам злочину не бажано обговорювати версії між собою, і саме через це в суді такі свідчення зазвичай не вважаються прямим доказами.

Тому коли я пишу трукрайм, скільки б матеріалів і навіть супер-надійних і супер-перевірених доказів мені не вдалося б проаналізувати, я завжди підкреслююю, що **всі мої висновки — лише гіпотези.**

Навіть коли по справі є чіткий вирок, зізнання злочинця і купа свідків.

Тому мені дуже подобається подібні книжки — вони додають історії обʼєму, але трактування завжди лишається відкритим, і жодних однозначних відповідей на те, що ж таки відбулося насправді, нема.

_Всьо як у житті, карочі ___

Хоча нового «Зайчика» я ще не дочитала, але припущу, що в цьому плані ситуація не зміниться. Зрештою, Мона Авад зазвичай не грішить надмірними поясненнями 

А для ілюстрації моїх чергових душних роздумів — фото з учорашньої події, присвяченої цій книзі. Можете спробувати розібратись, що на цьому фото відбувається