Про цю книгу варто говорити у контексті загальної сучасної тенденції, коли _female rage_ не тільки стає однією з провідних тем у літературі, але й відкриває нові грані та ракурси — бо це дуже цікавий феномен.

Якщо повернутись буквально на кілька років назад, коли цей тренд тільки починав стрімко набирати обертів, **жіноче насилля на сторінках зазвичай передбачало моральне виправдання і пояснення.**

Лють героїні фактично завжди була **спровокована іззовні**: насиллям, приниженням, зрадою чи чимось подібним.

Але от тільки за останні кілька місяців я читаю вже другу блискучу історію, де жінці дозволено бути жорстокою, злою, патологічною і егоїстичною **_без_** виправдання.

Де при цьому в романі чудово висвітлені проблеми патріархального суспільства, проте саме психопатичність і нечутливість головної героїні без перетворення її на жертву дозволяє дивитись на них максимально обʼєктивно, у тому числі підкреслюючи недоліки цієї системи для самих чоловіків, а не тільки для жінок.

Це шикарне поєднання **роману, стилізованого під класичну вікторіанську готику**, із надзвичайно чорною і гіперболізованою, майже карикатурною, сатирою.

Витончений ретро-стиль разюче контрастує із різким, грубим і десь глузливим гумором.

Жорстокість доведена до абсурду.

Головна героїня харизматична, цинічна, зухвала, з огидними звичками та нахилами й химерним таємним мотивом, і **аморальна до відбитості.**

При чому історія розгортається так стрімко, що не встигаєш відходити від того, як глибоко ця її аморальність сягає із кожною новою сторінкою.

І особливо цікаво, як через призму своєї психопатичності, яка не викликає сумнівів, вона дивиться на оточуючих та **трактує їхні емоції**.

Як **забуває контролювати власний вираз обличчя** відповідно до ситуації і до того, що це обличчя мало б виражати.

Як приписує оточуючим мотиви їхньої поведінки — часом ніби й геть необґрунтовано, керуючись своєю дивною і не завжди послідовною логікою, а часом надзвичайно влучно і прозорливо.

І як через ії зневагу до інших персонажів простежується **глибоке розуміння людської природи.**

Її жіночність хижа, а емоціі їй не властиві, тоді як ми звикли до образу жінки, яку емоції навпаки переповнюють — _особливо_ коли йдеться про female rage.

Цікавий тут і **вибір вікторіанського сетингу**, якому сьогодні часто властива певна романтизація: розкішні маєтки, вишукані сукні, складні правила етикету, аристократичні родини й затишні вітальні з порцеляновими сервізами.

Водночас у суспільній уяві вікторіанська епоха давно існує як епоха контрастів — де за красивими фасадами ховаються бруд, злидні, хвороби й насильство; за бездоганними манерами — жорстка класова ієрархія та лицемірство; а поруч із культом пристойності й домашнього затишку розквітає майже хвороблива цікавість до смерті й злочину.

**Розквітає трукрайм як жанр**, власне, бо авторка не випадково обрала саме цей історичний період як ідеальне тло для  історії — період, коли злочин поступово перетворюється на видовище, розвагу і, зрештою, історію, яку хочеться споживати.

І відверта аморальність героїні таким чином протиставляється іншому відтінкові прихованої аморальності «звичайних» людей, які себе аморальними не вважають.

Я вже писала, що [книга серед моїх літніх топів](https://t.me/sashas_reads/6342). Планую ще екранізацію колись подивитись, має бути достойна.

** «Вікторіанська психопатка»
 Вірджинія Фейто

[Видавництво Vivat](https://vivat.com.ua/product/viktorianska-psykhopatka/?gad_source=1&gad_campaignid=21104512529&gbraid=0AAAAADGtG7FrDULiLJnT3bWUP7qVtn0eZ&gclid=Cj0KCQjwg5zTBhCLARIsAP2AFU7b0rtSy-4hQgS_WPj-8uhKAzLYlBPx-BQuOIrrKESHFKXSzLaom2kaAnjmEALw_wcB)