Вчора я дивилась як завжди прекрасне відео про метод акторство у [підборів femme fatale](https://youtu.be/vFAK402eVVg?si=xlWE8Li2U165Y5xL), і до мене раптом дійшло, що Малерман фактично використав дуже схожий підхід при написанні цієї книги. 

Щоб краще передати тривожну атмосферу і оте відчуття, коли здригаєшся від кожного скрипу чи шороху, він писав у темному кабінеті, в тиші, сидячи навпроти такої самої шафи, з якоі в історії зʼявляється монстр — і мені здається, у нього вийшло **ідеально відтворити цей сетинг.**

Та головне — він спромігся зробити історію максимально реалістичною, дуже правдоподібно показавши, що сталося б, **якби звичайна реальна людина зненацька зіштовхнулася б із чимось надприроднім та непоясненним.**

Якою безсилою виявилася б у цьому протистояннні.

І як раптом виявилося б, що звернутися їй абсолютно нема до кого.

У цій частині, до речі, текст дуже **сатиричний**, бо висміює типових представників «професій», що мали б розбиратися у надприродньому — церковнослужбовців та різноманітних езотериків.

Але **горорна складова у романі — лише верхній шар.**

В основі ж трагічна історія двох дорослих, що її ми бачимо очима 8-річної дитини, яка далеко не все розуміє і усвідомлює, проте нестача розуміння не захищає її від травми, а радше посилює її.

Тож це одночасно і **класичний піднесений горор **із монстром, що вилізає із шафи вже на перших сторінках і невпинно та послідовно нищить свою жертви, і **соціальна драма про дисфункціональну родину**, в якій горорна метафора лише пришвидшила й посилила руйнівні процеси, але ніяк не спровокувала їх.

При чому головну героїню **не можна назвати ненадійною оповідачкою** у звичному сенсі.

Через дитячу перспективу ми як раз отримуємо всю **інформацію без викривлення**, проте і переважно не обтяжену субʼєктивною інтерпретацією.

При чому **автор відмовився від традиційного підходу, коли текст лишає місце для сумнівів** щодо того, чи жах реальний, чи це лише те, що домальовує дитяча психіка, не здатна осягнути того, що її реальність настільки химерна і крихка.

У цьому плані все однозначно: події розгортаються дуже стрімко, і дуже рано стає очевидно, що монстр у цій історії цілком матеріальний.

Але я б сказала, що справжня горорність історії у **повній безвиході**, бо чим більше ми дізнаємось про родину головної героїні, тим більш очевидним стає те, що для неї не існує хорошого виходу з цього сценарію.

І незалежно від того, переможе зло чи ні, вона не опиниться у безпечному місці, бо фактично ніколи в ньому і не була.

Роман препарує так звані _традиційні сімейні цінності_, показуючи, наскільки нещасними можуть бути люди, які насправді прагнуть чогось відмінного від виконання ідеалізованоі життєвої програми, проте піддаються суспільному тиску і проти власної волі вступають у шлюб і заводять дітей.

А ще краще він показує наслідки, із якими стикається дитина у такій родині, створеній двома інфантильними і безвідповідальними дорослими, що не приймають свідомих рішень, а просто пливуть за течією і ставлять власні бажання вище за все.

Дитина, що зрештою **змушена переймати батьківську роль**, щоб зберігти те хитке відчуття стабільності і безпеки, яке по суті сама собі навіяла.

Яка дбає про добробут батьків значно більше, ніж батьки дбають про її власний.

І як її травмованістю легко може скористатись хтось, хто несе справжню загрозу — бо є у тексті і дуже виразна метафора **грумінгу**, бо саме його найкласичніші методи використовує монстр, щоб обрати жертву і отримате від неї бажане.

Дуже якісний горор з цікавими авторськими експериментами. 

Динамічний і тянучий одночасно.

Не занадто жаский, але точно не легкий.

Цікаво побачити, як із цим сюжетом впорається екранізація, яку очікуємо вже незабаром.

** «Інциденти в нас удома»
 Джош Малерман

[Видавництво «Ще одну сторінку](https://www.1morepage.com.ua/product-page/%D1%96%D0%BD%D1%86%D0%B8%D0%B4%D0%B5%D0%BD%D1%82%D0%B8-%D0%B2-%D0%BD%D0%B0%D1%81-%D1%83%D0%B4%D0%BE%D0%BC%D0%B0)»