_Якщо вже говорити про містифікації, бо логічно буде почати з «Оманливої орхідеї» Каррізі, бо я як раз нещодавно їі прочитала._

І у нас, і в оригіналі ця книга виходить із суперобкладинкою, а під обкладинкою — зовсім інша назва і ім’я авторки, тож **перша містифікація тут створюється буквально навколо книги як фізичного обʼєкту**, переконуючи нас, що насправді перед нами не черговий роман Каррізі, а абсолютно інший твір.

Але на цьому омана лише починається, бо роман написаний від першої особи **у псевдо-документальному стилі**, і ми дізнаємось, що його ніби-як-авторка приховує свою особистість, ніколи не зʼявляється на публіці, перед читачами, у пресі чи деінде — тобто, вона і сама є містифікацією у рамках всесвіту роману.

І чим далі розвиватимуться події, тим сильніше все закручуватиметься, і тим більше омани нашаровуватиметься у тексті.

**Роман імітує трукрайм**, і імітує дуже правдоподібно.

Героїня _aka_ авторка пише детективи, засновані на реальних подіях, і ми знайомимось із нею, коли її в руки — _звісно ж, майже містичним образом_ — потрапляє цікава зачепка, пішовши за якою, вона саме візьметься за чергову справу.

Справу, закриту десятиліття тому і ніби таку, в якій все було очевидно: вбивця засуджений, зізнався самостійно, не було жодних причин підозрювати когось іншого і жодного натяку на те, що в історії лишилась хоч одна прогалина.

І це як раз один з найцікавіших рівнів містифікації, бо **злочин, про який йдеться у книзі, на реальних подіях не базується.**

Проте сама ідею про те, що в такій ніби як прозорій справі все ще можуть ховатись деталі, які перевернуть все із ніг на голову, Каррізі як раз запозичив із реальної кримінальної хроніки — _але про це я розповім в окремо у дописі._

Цей сюжет дуже виразно ілюструє мою тезу про те, що [трукрайм — абсолютно ненадійний жанр](https://t.me/sashas_reads/6446) незалежно від кількості доказів чи свідчень.

І це далеко не всі рівні містифікації у книзі, але я не розбиратиму кожен, бо тут буде забагато спойлерів, але досліджувати їх — це суцільна насолода.

**Твістів дуже багато.**

Вони і в основній сюжетній лінії, і навколо.

Я б сказала, що твердого ґрунту у тексті нема взагалі.

Іноді починає здаватись, що туман розсіюється і нарешті вимальовуються якісь чіткіші обриси, пазл починає складатись і щось стає очевиднішим — але це також омана.

Все до останнього слова — бо, як я вже писала в іншому дописі, [Каррізі не любить ставити крапку](https://t.me/sashas_reads/6350) 

Сам же **текст закрадається глибоко під шкіру**.

Каррізі пише дуже просто, та при цьому якимось майже містичним чином **атмосфера цієї історії просочується у свідомість,** викликає дискомфорт, змушує відчувати ту саму непевність, той ірраціональний жах, який відчувають персонажі.

**Історія жорстка і жорстока,** і вона стає такою буквально з перших рядків. Хоча і щодо цього буде невеличка містифікація з нотками романтики, яка мене спочатку дуже здивувала як невластива авторові.

І хоч Каррізі не з тих авторів, що пишуть власний всесвіт у буквальному сенсі, але цей **роман цілком вписується в те, що можна будо б назвати його всесвітом**: у світ, що в основі своїй дуже темний, де межі реальності істотно розсунуті, де час тече по-іншому, а раціональність ефемерна.

** «Оманлива орхідея»
 Донато Каррізі

[Видавництво КСД](https://ksd.ua/product/omanlyva-orkhideia-superobkladynka?srsltid=AU7gw4Xmd1bfevK6-h3y5Y-DCEjkEs3FRqG48b9TTYKKtpsr0ZGqY9Qy)