Дитина пропускає повз вуха те, що ти кажеш про мрії.  Зате бачить усе, що ти з ними робиш насправді.

Вона не чує «колись відкрию своє». Вона бачить, як щовечора ти відкладаєш себе на «потім» і сідаєш далі тягнути те, що не твоє.

І ось чого вона вчиться. Не твоїх слів про сміливість, а твого стану. Того самого «спершу всі інші, а я якось після».

 У чому пастка.
Ти думаєш, що бережеш своє на кращий момент. А насправді передаєш далі сценарій, у якому своє завжди стоїть останнім.

**Діти не повторюють наші поради. Вони повторюють наш спосіб жити.**

Хороша новина проста. Це працює і в інший бік.

Один твій рух до свого, одне рішення, яке ти не відклав(-ла), вони теж бачать. І зчитують: виявляється, своє можна ставити не в кінець черги.

 Головне.
**Твоє «потім» це не приватна справа.** Поруч завжди хтось, для кого воно тихо стає нормою життя.

Глибше про це у Зоряни:
[https://t.me/+AvLfjJYggfM2NGIy](https://t.me/+AvLfjJYggfM2NGIy)