Крок зроблено. А всередині чомусь тиша. 

Нещодавно тут було опитування, і більшість обрала найважчим саме перший крок. Це чесно. Але трохи далі ховається інша пастка, про яку говорять значно рідше.

Ти зрушив(-ла). І чекаєш, що тепер усе покотиться само собою. А воно не котиться.

Другий день менш яскравий за перший. Третій взагалі сірий. І всередині піднімається тихе: «Мабуть, це все таки не працює».

 Ось що важливо почути.
Темп тримається не на натхненні, а на повторі.

Натхнення це спалах, воно гасне вже до вечора. А результат будує те дрібне, що ти робиш навіть тоді, коли не хочеться, коли нудно, коли нічого не видно.

 **Рух тримає не той, хто щодня в захваті, а той, хто не кидає в сірий день.**

Частота всередині тебе міцнішає саме в ці непомітні дні. Не тоді, коли летиш на підйомі, а тоді, коли просто не зупинився.

Перший крок відчиняє двері. Але доходить до свого не той, хто увійшов, а той, хто не розвернувся на півдорозі.