Кухня, пізній вечір, світло вимкнене скрізь, крім лампи над столом. 

Людина сидить із чашкою, яка давно вистигла. На столі список справ на завтра, і він точно такий самий, як був учора. І позавчора.

Десь усередині тихий голос: ось закрию цей місяць, витягну цей проєкт, дотягну дітей до канікул, і тоді почну жити. Тоді поїду. Тоді запишусь. Тоді дозволю собі.

Цей голос звучить так розумно, що його жодного разу не хочеться перепитати.

А тепер поворот. Уяви, що хтось підсумував усі ці «тоді» за останні п'ять років. І виявилось, що «тоді» не настало жодного разу. Воно просто щоразу відсувалось на крок далі, як тінь, яку неможливо наздогнати.

Не тому, що людина лінива чи слабка. А тому, що «тоді» не має дати. Його неможливо дочекатись. Його можна тільки обрати. Сьогодні. У маленькому.

**Життя не чекає, поки ти звільнишся. Воно йде рівно зараз, у цьому вистиглому чаї та вимкненому світлі.**

І та сама людина робить дивну річ. Не героїчну. Просто бере телефон і записується на те, що відкладала рік. Один крок. Але вперше не «тоді», а зараз. 

Напиши одним словом: що ти найчастіше відкладаєш на «тоді»?