«Мрію про безпеку і спокій.» Так хтось написав під постом днями. 

І це найтепліша мрія, яка тільки може бути. Але дай покажу, де вона іноді ховає підніжку.

Уяви людину, яка все життя будувала безпеку. Стабільна робота, знайомий маршрут, нічого зайвого. Кожне рішення звіряла з одним питанням: а це не ризиковано?

І ось воно, довгоочікуване спокій. Тиша. Жодних загроз. А всередині чомусь не наповнення, а глухий кут.

Бо виявилось, що вона плутала спокій із завмиранням. Сиділа тихо, щоб життя її не зачепило.

Спокій від сили і спокій від страху виглядають однаково зовні. Але зсередини це два різні світи. 

Один каже: мені добре тут, я обираю це. Інший шепоче: тільки не рухайся, бо буде боляче.

**Справжня безпека це не коли навколо нічого не відбувається. Це коли ти знаєш, що витримаєш себе в будь-якому «відбувається».**

Спокій, який тримається на тому, щоб нічого не міняти, це не спокій. Це клітка з гарною назвою.

А той, що росте зсередини, не боїться руху.