Найважчий крок це завжди перший. 

Не тому, що він великий. Часто він зовсім крихітний: один дзвінок, один запис, одне «так» уголос.

А важкий він тому, що після нього вже неможливо сказати собі «я ще не починав(-ла)».

Поки ти не зробив(-ла) перший крок, у тебе є зручна відмовка. «Колись візьмуся», «ще не час», «спершу підготуюсь».

Вона тепла і безпечна. У ній можна жити роками.

 І ось що непомітно.
Голова захищає не тебе, а цю відмовку. Бо **перший крок це маленька втрата: втрата права відкладати далі.** І мозок відтягує її, як може.

Тому справа не в силі волі. Справа в тому, що ти ще не дозволив(-ла) собі втратити зручне «потім».

 А розблоковує все дрібниця.
Не планувати весь шлях. Зробити одну найменшу дію сьогодні, таку, після якої вже є з чим рахуватися завтра.

**Той, хто почав, уже не стоїть на місці.** Навіть якщо зробив(-ла) зовсім мало.

А поки одне питання.
Який найменший перший крок ти відкладаєш просто зараз?
Напиши в коментар одним словом.