«Що найгірше станеться, якщо я це зроблю чи якщо мені це не вдасться?» 

Хтось залишив це питання тут у коментарях учора. І воно сильне, бо знімає туман.

Страх любить велике й розмите. «А раптом усе розвалиться.» «А раптом буде соромно.»

Поки воно без форми, воно здається величезним і керує тобою.

А ти зроби протилежне. Не тікай від питання, а добий його до кінця.

 Назви найгірше словами.
Не «буде погано», а конкретно: що саме станеться? Хто що скаже? Скільки це коштуватиме? Як довго триватиме?

І ось що виходить майже завжди.

**Коли ти називаєш найгірше точно, воно перестає бути прірвою і стає ситуацією, яку можна пережити.**

Не вийде з першого разу? Отримаєш досвід і підеш другим шляхом. Буде ніяково? Мине за три дні, і ніхто, крім тебе, не згадає.

А тепер поглянь на інший бік терезів. На те, що буде, якщо вийде. Чомусь його ми рахуємо значно рідше.

 **Страх роздуває ціну провалу і ховає від тебе ціну успіху.**

Тому питання, з якого ти починав(-ла), насправді про свободу. Коли найгірше назване, рухатись уже не так страшно.