Бути чи не бути?
Ось у чому питання.

Напевно, кожен із нас хоча б раз у житті ставив собі це питання. Не обов’язково вголос і далеко не завжди в тому сенсі, в якому його написав Шекспір. Інколи ми просто втомлюємося. Від роботи, людей, новин, проблем, від усього цього нескінченного Треба. А потім приходимо додому, сідаємо на кухні, дивимося у вікно… і раптом розуміємо, що життя, яким ми щойно були незадоволені, насправді те саме життя, за яке хтось зараз віддав би все.

Я працюю зі Смертю. Тому, мабуть, трохи інакше дивлюся на те, що називається звичайним днем.

Звичайний ранок. Звичайний пост своїм читачам. Звичайна кава. Звичайна розмова. Людина, яка поруч і якої ми іноді навіть не помічаємо.

Насправді нічого з цього не є звичайним.

Поки ми можемо це бачити, чути, відчувати й навіть дратуватися через якусь дурницю – ми живі. І, мабуть, цього вже достатньо, щоб сьогодні сказати Життю:

–Ну що, поїхали далі?

Доброго ранку, друзі 
Бережіть себе.