НОГАМИ ВПЕРЕД

Чому саме ногами вперед? У дитинстві я кілька разів чув на це дуже серйозну відповідь: "Щоб назад дороги не знайшов". Тоді це звучало моторошно, але цілком логічно. Бо якщо вже проводжаємо людину назавжди, мабуть, треба було подбати, щоб вона випадково не передумала.

У селі, де я зростав, смерть завжди мала свої правила. Біля покійника могли сидіти всю ніч: читали молитви, тихо розмовляли, згадували минуле або просто мовчали. Біля ікон ставили склянку води, накривали її хлібом. На поминальному столі чарка горілки чи самогону, знову ж таки з хлібом зверху. Після того як труну виносили з дому, перевертали табуретки догори ніжками. Дзеркала завішували, телевізор закривали, а іноді навіть зупиняли годинник. Якщо труною випадково зачіпали двері або, не дай Боже, впускали її на порозі — це вже сприймалося як дуже поганий знак.

А ще я пам'ятаю похорони, на які приходило практично все село. Не лише родичі. Сусіди, знайомі, просто люди, які знали померлого. Попереду несли хрест і вінки, далі труну, а за нею йшли рідні. Хтось ніс квіти, хтось залишав на дорозі зерно чи гілочки хвойних дерев. Пам'ятаю навіть похоронний оркестр, ту саму холодну, липку мелодію, яку дитяча пам'ять чомусь не захотіла забути. Біля могили кожен кидав усередину свою горсть землі. Комусь дозволяли попрощатися мовчки, хтось плакав, а хтось просто стояв і дивився. Найстрашніше було на похоронах дітей. Там уже не працювали жодні правила пристойності чи стриманості, горе просто виривалося назовні.

Ми багато років намагалися зрозуміти, навіщо мертвому вода, хліб, закриті дзеркала, монети й горсть землі. А потім виявляється, що більшість цих обрядів були потрібні не мертвим. Вони були потрібні живим. Щоб попрощатися. Щоб провести. Щоб зробити хоч щось у ситуації, де вже нічого зробити не можна.

Зараз я працюю з тими, кого вже проводжають останній раз. І тому особливо цікаво спостерігати, скільки всього людство придумало навколо смерті. Частина цього — віра. Частина — страх. Частина — звичай. А частина, можливо, просто спосіб для живих пережити те, що неможливо змінити.

І, мабуть, саме тому після похорону люди збиралися за одним столом. Кутя, млинці, пироги, цукерки, чарка… Здавалося б, що може бути дивнішого, смерть щойно забрала людину, а живі сидять разом, їдять і розмовляють. Але з роками я зрозумів: іноді смерть робила те, на що не вистачало життя. Вона збирала за одним столом тих, кого життя давно розкидало по різних містах.

Ми проводжаємо мертвих заради них.

А всі ці дивні, страшні, іноді смішні й зовсім незрозумілі традиції — зрештою, залишаються нам.

Живим.

Бо мертвому вже байдуже, ногами вперед чи головою.