А може автобус втомитися везти моє сумне тіло?
Встав на диби, не сміливо, хитаючись в такт мотиву
скрипучому з радіо, він відкриє всі задні 
двері і, пристебнувши нормальних людей, 
виплюне мене та поїде геть.

А що коли дзеркалу остогидне наслідувати мої дії,
воно захоче стати сміливим
і чесно сказати: «твоє обличчя кольору зливи 
занадто бруднить мою  особистість».
Воно краще трісне, запітніє, замажиться,
аніж ще раз покаже розмазану кашицю
на яку я, кажуть, все більше схож.

А що як квартира зрадить також? 
Її кухня заплакана заткне всі отвори раковин,
і ванна моя водоспадом вимовить слово «розплата». 
Зал розвернеться задом, коли знов я з´явлюся убогий, 
він розірве на частини дім 
тільки б мої ноги 
не торкалися маминої підлоги, і 
взагалі я тут більш не з´являвся. 

А що коли станеться, що людина всередені мене не справжня? 
Може то ящик під плащиком  
з м‘ячиком замість скроні, обмотаний тряпкою, з зубами червоними,
іграшковими, з дитячої пачки жуйкових цигарок.
І очі з пляшок. І руки з бляшок
з ременя мого батька-лишенька. Що мені тоді залишиться? 

Я маю цю звичку - кожен день готуватися до майбутнього, 
і тому вирішив, що існуванню не бути 
А автобус все їде рівно. Втомлюйся вже та й забудемо.

[@levizkins](https://t.me/levizkins)