і коли, чуєш, напишеш вірш,
кинеш його, мов м'ясо собакам,
я просто знатиму - ти знов не спиш.
і ніяка спідниця
вже нічого не прикриватиме,

бо темні важелі зійшлися у часі,
коли стоїш 
на коліні, мов бовдур,
у стінах внутрішнього Алькатрасу,
немов апельсинова шкірка, згорблений

коли збираєш останні фільтри
щоб не сказати про щось важливе
лонгрід, непослух... а далі - титри,
а далі - губи до губ під зливою

в лімфовузлах північного сходу,
у трасах Гаусса паранормальних,
безліч світанків себе ми знаходили
торкаючись сонця
цілунком останнім

Єва Верле ([@viknapoetry](https://t.me/viknapoetry))

[#єва_верле](?q=%23%D1%94%D0%B2%D0%B0_%D0%B2%D0%B5%D1%80%D0%BB%D0%B5)